Досить пиляти законодавчу гілку влади

Про неефективність українського парламенту говорять багато і часто. Навіть наші закордонні партнери намагаються допомогти реформувати Раду, надаючи різноманітні поради і рекомендації, а кожна з наступних влад обіцяє не допустити помилок попередників.

Не стали винятком й нещодавно обраний президент Володимир Зеленський та його політична сила, які підняли свій власний стяг боротьби за український парламентаризм. Серед тих ідей, які вони пропонують, найбільш помітною є спроба запровадити систему покарань народних обранців за прогули та кнопкодавство.

Для того, щоб карати депутатів за відсутність у залі пленарних засідань та на комітетах, а також за неперсональне голосування президент пропонує внести відповідні зміни в Конституцію. Натомість обраний за списками його партії віце-спікер парламенту Руслан Стефанчук подав законопроект, який встановлює кримінальну відповідальність за кнопкодавство і нещодавно написав колонку, де пояснює свої мотиви.

Із більшістю з них важко погодитись знаючи суть питання. Тож, поки ще команда президента Зеленського не зобов’язала писати лише "правильні" новини спробую запропонувати альтернативний погляд на питання.

Перемогти кнопкодавство раз і назавжди

Віце-спікер зареєстрував законопроект, який пропонує визнати кнопкодавство злочином. У разі його прийняття зміни до Конституції щодо неперсонального голосування, які пропонує президент, втратять сенс. Бо засудження депутата за будь-який злочин, а не лише за кнопкодавство, вже є однією із підстав для втрати мандата. Отже, ідеї президента і віце-спікера є взаємовиключними.

На додачу, законопроект Руслана Стефанчука є непродуманим. Він чомусь поширює кримінальну відповідальність лише на тих депутатів, які проголосували за колегу. Натомість народні обранці, які передали свої картки, щоб за них проголосували інші будь-якої відповідальності уникають. Хоча винними у кнопкодавстві в рівній мірі є обидва депутати. Той, хто проголосував і той, хто передав свою картку щоб за нього проголосували.

Найбільший подив викликають не стільки помилки нормопроектування, а відсутність логіки. Навіщо команда президента намагається заново видумати велосипед, якщо його давно придумали?

У Київській міській раді вже 5 років діє сенсорна кнопка, яка унеможливлює неперсональне голосування і разом з тим виключає необхідність когось за нього карати. Її встановлення обійшлось Києву у 12 млн гривень. Звичайно, за п’ять років змінилися ціни, але витрати на нову систему голосування все одно не будуть аж такими великими. Особливо зважаючи на те, що у 2019 році видатки на Верховну Раду становили близько двох мільярдів гривень. Тому вирішити проблему кнопкодавства можна раз і назавжди за допомогою технічного рішення і без довгих законодавчих мук, у яких не дуже є сенс окрім піару.

 Парламент не завод

В своїй колонці віце-спікер підтримує ідею президента про позбавлення мандата за прогули засідань Ради та профільного комітету. На його думку, відвідуваність пленарних засідань є низькою через те, що частина депутатів поєднує свою діяльність в Раді з веденням бізнесу і взагалі йде у до парламенту виключно для захисту своїх бізнес-інтересів. Важко не погодитись з паном Стефанчуком щодо причини проблеми, пам’ятаючи, що народним депутатом був навіть Рінат Ахметов, який відвідував засідання Ради вкрай рідко. Однак, її вирішення полягає не у позбавленні мандата за прогули як це пропонує президент в своїх конституційних змінах.

Суміщення депутатства із іншими видами оплачуваної діяльності окрім викладацької, наукової та творчої діяльності є одночасно і корупційним правопорушенням, і підставою для втрати мандата, яка вже встановлена в Конституції. Такі випадки мають розслідувати і доводити до покарання правоохоронні органи, тоді недобросовісні народні обранці втрачатимуть мандати.

Однак, праця депутата все ж не є звичайною роботою, як про неї каже віце-спікер. Якби вона зводилась тільки до написання законопроектів, то варто було би наймати професійних юристів і галузевих експертів, а не депутатів. І не на виборах, а за відкритим конкурсом. Якби ж її суть полягала у натисканні кнопок за робочим місцем у залі, то це була б дуже примітивна та некваліфікована праця і витрачати на неї два мільярди гривень в рік немає сенсу.

Завдання депутата не виробляти законопроекти наче на конвеєрі чи тиснути на кнопки, а представляти інтереси народу, який його обрав. Тому цілком нормально, що деякі народні обранці час від часу пропускають голосування, натомість беручи участь в різноманітних тематичних заходах, зустрічах з експертами, журналістами чи виборцями. Так воно є у більшості розвинутих демократій і відсутність окремих парламентарів не створює проблем із прийняттям рішень, бо в них діє інша система голосування за звичайні закони.

В західних парламентах рішення приймаються не більшістю від конституційного складу парламенту, як у нас чи в інших пострадянських країнах, а простою більшістю від присутніх в залі.

В такій моделі встановлюється мінімальна кількість депутатів, які мають брати участь в голосуванні щоб воно взагалі відбулося, а рішення приймається більшістю від тих, хто проголосував. Наприклад, якщо в залі 226 депутатів, то для ухвалення рішення достатньо 114 голосів, а якщо їх 300, то необхідні голоси 151 парламентаря.

Ця модель не тільки значно спрощує прийняття рішень, але й дещо зменшує політичну корупцію. Наша система голосування, за якої завжди треба знайти щонайменше 226 голосів для прийняття рішень, забезпечує лише те, що голос має свою ціну. Коли якась президентська чи урядова ініціатива не знаходить достатньої підтримки в коаліції, то голоси докуповують на стороні. Наприклад, депутати-мажоритарники нерідко отримують від уряду в обмін на голосування непропорційно великі субвенції на соціально-економічний розвиток територій на свої округи. Така субвенція є легалізованою корупцією. Інколи ж мова йде і про прямий підкуп. Система голосування простою більшістю зменшує корупційні ризики, бо для прийняття рішень здебільшого достатньо голосів депутатів, які є в залі.

Зрештою, під час засідань Верховної Ради СРСР і Рейхстагу Третього Рейху практично завжди була стовідсоткова явка, але ніколи не було й натяку на демократію. Натомість, у країнах Заходу повна парламентська зала є великою рідкістю, але там є незалежність парламентарів і висока якість прийнятих рішень.

Чим хворіє Верховна Рада?

Український парламентаризм справді має цілий ряд хвороб. Часто народні обранці забувають, що основна функція парламенту – забезпечення відкритої дискусії перед прийняттям рішень щодо найважливіших питань суспільного життя. Не дарма ж збірна назва всіх законодавчих органів походить від французького слова "parler", що означає "говорити".

Про необхідність нормального публічного обговорення чомусь забули, направивши сім президентських проектів про внесення змін до Конституції у Конституційний Суд за тиждень після їхньої реєстрації. Впевнений, що якби щодо них відбулась справжня дискусія, то громадськість та експерти змогли б дати президенту цілий ряд корисних порад. Наприклад, що Верховний Суд не може бути судом першої інстанції у справах про позбавлення мандату за прогули, бо тоді порушується право особи на оскарження судових рішень. Чи що регулятори, всіх членів яких призначає президент, не незалежні, а навіть дуже залежні від нього. Забувши про парламентаризм під час їхнього розгляду можливість виправити очевидні помилки була втрачена.

На додачу до цього, не сприяє належній роботі Ради і повне скасування депутатської недоторканості. Парламент є сильним і ефективним, коли депутати мають незалежність. Повне скасування недоторканості робить парламент залежним і слабким. З нового року на його роботу зможе впливати навіть звичайний патрульний, який тепер матиме можливість затримати депутата і перешкодити йому взяти участь у голосуванні.

Наостанок хочеться нагадати, що перший парламент виник у Англії з метою обмежити владу глави держави. Він розглядався як засіб захисту суспільства від одноосібного свавілля правителя. Тому очевидно, що немає більшої загрози для парламентаризму ніж зазіхання президента на незалежність законодавчої влади. В нещодавньому указі наш президент дозволив собі ставити завдання призначеному Верховною Радою Уряду не маючи на те жодних повноважень. На такі дії мала б бути дуже чітка і жорстка реакція Верховної Ради, але її немає. Тому виглядає так, що за демонстративною боротьбою за парламентаризм насправді немає нічого окрім популізму.