Якщо послухати заяви українських високопосадовців, складається враження, що останніх виборів президента не було. Зі зміною прізвища господаря Банкової риторика влади щодо війни практично не змінилася за своєю суттю.
Нам і далі подають 50 відтінків "Мінська" як єдиний можливий варіант припинення російської агресії. Однак логіка каже, що нам не варто сподіватися на прихильність Росії до миру як мінімум тому, що Росія – це імперія. А будь-якій імперії життєво необхідно просуватися вперед по карті, інакше вона розпадеться.
Тож замість марних сподівань на дешевий мир варто переосмислити все, що сталося за останні без малого 6 років, і спробувати спрогнозувати можливі сценарії подальшого ходу подій.
Росія досягла цілей початкового етапу війни
Станом на зараз Росія перемагає у війні. Хоча запланований "бліцкріг" на Сході України у Путіна не пройшов. Наша держава вистояла, не втратила Харків, Одесу, Маріуполь. Але загроза не зникла, а лише посилилась.
Своєю агресією проти України вона досягла хоч мінімального, але достатнього результату. Імперія анексувала Крим, захопила економічний район Донбасу, що підірвало українську економіку. Вона створила на карті нашої країни рану, яка відволікає на себе значні ресурси державного організму. Вона має можливість у будь-який момент збільшити рівень збройного насильства у рази, що дає їй можливість тиснути і на економіку, і на політику України.
Росія переклала на спини українців значну частину свого тягаря окупації. Вона збирає на окупованих територіях всі податки і збори, які там сплачуються, але місцевих жителів утримує не тільки вона, а й Україна, платячи пенсії та інші соціальні виплати.
Тобто до бюджету України з окупації не надходить нічого. Зате завдяки "пенсійному туризму" жителів ОРДЛО, з нього щомісяця виходять в окупацію величезні суми на оплату соціалки.
Досягши першопочаткового успіху Росія, як і будь-яке непокаране зло, повзе далі.
Що найцікавіше, її стратегія щодо України не є унікальною. На початку дев’яностих вона захопила Придністров'я, яке за структурою та значенням для економіки Молдови є цілком ідентичним до Донбасу для України.
Росія використовує його для тиску на Молдову, час від часу змушуючи останню йти на все нові поступки. І, як показує практика, за такого хаосу та невизначеності проросійські настрої там тільки збільшуються. Тому для розуміння подальшої стратегії РФ достатньо поглянути на те, що вона робила раніше у подібних ситуаціях.
Агресор хоче стати миротворцем
Далі Росія завжди намагається зняти з себе відповідальність за скоєне, щоб і далі залишатись активним учасником міжнародних відносин і уникати ризику справді серйозних санкцій за агресію.
Примусом сили вона садить за стіл переговорів з одного боку жертву, а з іншого – своїх маріонеток, а сама сідає посередині – у якості "миротворця".
Ми з вами перебуваємо саме на цій стадії. Можна звичайно довго розповідати, що ми не ведемо переговорів з лідерами колаборантів, але реальність є протилежною.
Попередній президент Петро Порошенко офіційно уповноважив Леоніда Кучму, як і всіх його наступників з нашого боку, представляти інтереси України в переговорах з російськими блазнями у Мінську.
Так званий "Мінськ 2" теж підписаний офіційним представником України та маріонетками Кремля Захарченком і Плотницьким. На рівні із ними його підписали тодішній посол Росії Зурабов і спецпредставниця голови ОБСЄ Гайді Тальявіні.
Подальша імплементація Мінських угод веде до того, що Росія ще більше закріпить свій статус миротворця і з агресора перетвориться на гаранта виконання домовленості між Україною та підконтрольними тій же Росії місцевими колаборантами.
Росія запихає ОРДЛО в правове поле України
Наступне її завдання – легалізувати своїх адептів і міцно зв'язати жертві руки. Для цього Росії потрібно закріпити існування маріонеткових утворень в конституції жертви і через вибори легалізувати владу своїх ставлеників над ними. В підсумку агресор хоче отримати засіб для повного знищення української незалежності.
Імплементація Україною "Мінська" у будь-якій його формі дає Росії одразу два варіанти досягнення поставленої мети.
Перший з них – повернути українську політику назад у "братні" обійми завдяки закріпленню впливу на нашу державу вожаків ОРДЛО та зусиллям інших російських адептів, яких тут ніколи не бракувало. А далі – заобіймати нас до смерті. Другий варіант – знищити нашу державу, дестабілізувавши її зсередини.
Для цього достатньо поширити інфекцію з рани окупації на весь її організм.
Із легалізацією вона отримає вплив на нашу загальнонаціональну політику і величезні важелі для дестабілізації країни зсередини.
"Мінськ" – це не мир, а перенесення війни з фронту в тил
У випадку реінтеграції на російських умовах, дестабілізація обов'язково буде.
Перш за все, активні прошарки суспільства таких умов ніколи не приймуть, а влада втратить довіру народу. Така гримуча суміш завжди створює загрозу нової революції, якої і без того слабкий державний організм може не витримати.
По-друге, частина людей, які були на війні, з неї ментально ніколи не повернеться. З одного боку, будуть наші власні ветерани із загостреним почуттям справедливості і прагненням покарати винних у загибелі їхніх побратимів. З іншого – ті, хто маючи українське громадянство воював проти України. Таких персонажів вже є декілька десятків тисяч. Абсолютна більшість з них, або й всі, будуть амністовані, а тому не матимуть жодних обмежень у пересуванні країною.
На відміну від наших солдат, ті, хто проти нас воював, не мають запобіжника від застосування до нас насильства. Вони нас ненавидять. І частина з них вже не захоче повернутись в свої шахти чи на заводи. Війна – це їхня робота, і вони й далі хотітимуть заробляти нею на безбідне життя.
Вони спричинять в країні куди страшніший бандитизм, ніж у дев’яності, а війна переміститься з лінії фронту у тил: на підприємства і базари, які стануть об'єктом рекету. Тут ми теж не будемо унікальні, завершення будь-якої війни породжує сплеск насильницької злочинності. Особливо коли пускаєш вчорашніх ворогів до себе додому.
Серед вояків та ветеранів неминуче знайдуться ті, хто відмовиться терпіти беззаконня своїх вчорашніх ворогів у себе вдома, і вони обов’язково почнуть відповідати силою на силу. Важко собі уявити, що хтось захоче жити в таких умовах, не те що вести бізнес чи заводити іноземні інвестиції в країну із повною відсутністю безпеки.
Реінтеграція не повертає владу України в Донецьк та Луганськ
За умовами "Мінська" держави Україна на "реінтегрованих територіях" не буде як такої. Бо уряд не матиме там власних органів для впровадження своєї політики, а також не зможе забезпечити державний примус до її виконання. Бо вчорашні колаборанти стануть "народними" міліціонерами, прокурорами і суддями.
В кращому випадку над Донецькою і Луганською ОДА будуть висіти поодинокі державні прапори, на яких і буде закінчуватись присутність держави.
Навряд чи багато проукраїнських переселенців захоче повернутися під владу ідейних нащадків Гіві і Мотороли. Зате будь-який злочинець зможе сховатися від правосуддя в ОРДЛО. Це стане такою ж буденністю, як повідомлення в російських новинах про те, що злочинець заховався від правосуддя на території Північного Кавказу.
І саме нам доведеться платити за особливий статус, бо "Мінськ" нас зобов’язує надавати соціально-економічну підтримку розвитку ОРДЛО.
Надання особливого статусу запустить сепаратистські рухи в інших регіонах
На додачу до всього, надання одній частині території країни особливого статусу запустить ланцюгову реакцію. Точно таку ж, як вихід із Союзу країн Балтії запустив у СРСР і призвів до його повного краху.
В жителя кожної області, кожного району постане питання, а чому держава дозволяє там обирати собі поліцію, суддів і прокурорів, а мені ні? Чому вона витрачає на одного мешканця ОРДЛО п’ять тисяч гривень, а на мене лише одну? Чому там місцева влада сама все вирішує, а нам накази приходять зі столиці?
Надання одній частині території країни ширшого комплексу повноважень ніж іншим неминуче активізує сепаратистські рухи по всій країні. І навіть не сумнівайтеся, що кожен відцентровий рух буде завжди знаходити щедру фінансову, інформаційну та будь-яку іншу підтримку з боку Росії.
Мирна пастка, з якої неможливо вийти
Тож "Мінськ" є нічим іншим ніж сценарієм знищення Росією України руками самих українців. Старе як світ, розділяй і владарюй діє й досі.
Уявімо, що Україна спробує розірвати це замкнуте коло – навести силою лад в ОРДЛО і скасувати особливий статус змінивши конституцію. Уявили? А тепер поверніться на декілька абзаців назад до місця укладення угоди. Бачите, хто буде гарантом її виконання? Правильно, Росія! І порушивши угоду ми дамо їй вже легальне право застосувати до нас силу.
Можливо, такий сценарій зараз виглядає фантастикою, але його найбільше заперечують ті, хто ще шість років тому казав, що Росія ніколи не нападе на Україну і що в ХХІ столітті війна у Європі є просто неможливою. Тим більше, у Грузії до 2008 року домінували точно такі ж думки, а потім Росія прийшла вдруге "захищати" територію Грузії від грузинів.
План "Б" влади
Перш за все, не треба мати ілюзій. Росії не потрібен мир чи навіть Донбас. Їй потрібна вся Україна. Захоплення України зараз є першочерговим завданням імперії. Саме від правильного діагнозу залежить вся подальша стратегія.
Як альтернативу нам пропонують ідею замороження конфлікту. Вона звучить гарно, але в ній упущена одна дуже важлива деталь – у війні є дві сторони.
Чому Україні такий варіант міг би бути вигідний зрозуміло, але чому б на нього мала пристати Росія? Вона ж не досягла своєї стратегічної мети – захопити чи знищити, а потім захопити Україну.
Через санкції? Вони діють вже шостий рік, а війна хоч і менш інтенсивно, але триває досі.
Більше санкцій? А хто їх має накладати? Німеччина, Франція і Нідерланди, які спільно з Росією будують Північний потік-2? Італія, яка за надуманим звинуваченням судить гвардійця Віталія Марківа? Чи може країни Центральної Європи, деякі з яких оперують сумішшю з проросійської та власної імперської риторики?
Звучить нереалістично, правда?
То все ж, що робити?
Сильна країна і сильна армія є єдиною відповіддю. Маючи успішну країну і боєздатну армію, не ми будемо проситися до ЄС та НАТО, а навпаки. Нас туди покличуть самих, бо з сильними хочуть дружити всі, а слабаки нікому непотрібні.
Зараз ми є дуже далекі від сили і успішності. Будьмо чесними, наші солдати бояться полігону куди більше, ніж фронту. Вони йдуть з армії не через небажання служити, а через радянську бюрократію і негідне до них ставлення.
І це не дивно, коли людина провела на фронті пів року, а звідти їде не під теплий душ і не в чисте ліжко, а на полігон без жодних умов. Патріотизм українського солдата тоне в багнюці Широкого Лану, а професіоналізм офіцера губиться за горами паперу, який щодня треба заповнювати. Один офіцер влучно сказав, що війна закінчилась тоді, коли у штаб завезли принтер.
Тож нормальні умови побуту, знищення бюрократії і гідне ставлення до солдата повернуть людей у армію. А декілька нових артилерійських дивізіонів і батарей ППО зменшать бажання Росії воювати. Чим більше у нас дивізіонів і батарей, тим менше у них прагнень продовжувати агресію. Це дуже проста арифметика.
Зрештою, можна довго розповідати, що люди втомилися від війни, тому треба здаватись ворогу, але такі балачки не ведуть абсолютно ні до чого доброго. Замість того, можна провести центром столиці одну-дві повністю переозброєні бригади Збройних Сил і подивитись на реакцію людей і заодно стрибок угору власних рейтингів.
Немає більшої дурниці, ніж вірити у слабкість українців. Росія теж у неї вірила в 2014-му. Вірила аж доки не отримала по зубах від армії, якої пару місяців до того ще практично не існувало, від тисяч волонтерів і добровольців, яких взагалі не мало би бути.
І останнє. Найбільшою помилкою будь-якої влади буде спроба боротися із так званою "войовничою меншістю". Адже під час війни немає нічого більш цінного, ніж люди, готові зі зброєю в руках захищати свою землю. Ця "войовнича меншість" єдиний союзник будь-якої справді української влади, і єдина справжня опора української держави.
Неможливо бути президентом миру для народу, який вже шостий рік веде війну. Можна бути або президентом, який веде свій народ до перемоги, або шукати собі якийсь інший народ.
