Реальну структуру влади в Україні можна описати завдяки короткій прогулянці центром столиці.
Незважаючи на те, що протягом десятиліття наша держава була парламентсько-президентською республікою, нею фактично правили президенти зі своєї Адміністрації на вулиці Банковій. Протягом коротких періодів революцій влада спускалася вниз вулицею Інститутською до Майдану Незалежності, який ставав епіцентром протестів і основною силою в країні.
Хвиля народного гніву піднімала владу нагору вулицею Грушевського до Верховної Ради, бо саме у її стінах приймались рішення, які виконували волю повсталого народу.
Однак ще жодного разу українському парламенту не вдалось надовго стати епіцентром державної політики. Разом зі згасанням революційного запалу мас влада із кулуарів Ради поверталася у потаємний світ будинку з химерами на Банковій.
Попри те, що Верховна Рада дуже часто приймає рішення під впливом президента та політичних обставин, люди здебільшого списують всі біди держави переважно на депутатів.
Рівень довіри до неї завжди нижчий, ніж до будь-якого президента. Хоча дуже часто під його впливом або за його згодою парламент приймає рішення, які викликають незадоволення народу.
З іншого боку, люди покладають свої сподівання на кардинальні зміни саме на президента, влада якого є обмеженою і не має прямого відношення до правового регулювання сфер економіки та соціальної політики, які зачіпають практично всіх мешканців держави.
Як наслідок, від новообраного президента Володимира Зеленського найбільше очікують зниження тарифів на комуналку, на яку він жодного легального впливу мати не зможе.
Натомість питання закінчення війни з Росією шляхом переговорів, яке є прямою компетенцією глави держави лише на четвертому місці.
Таке ставлення суспільства до інститутів парламенту і президента дуже схоже на стару як світ байку про доброго монарха і поганих панів.
З одного боку, применшення ролі парламенту та возвеличення впливу президента у системі влади спричинено давнім колоніальним досвідом українців. Протягом декількох останніх століть наші терени перебували спочатку під владою австрійських монархів з династії Габсбургів та самодержавців Російської імперії, а пізніше у складі тоталітарного Радянського Союзу.
Всі згадані державні формації об'єднує саме визначна роль фігури правителя, яка в радянський період трансформувалася у культ всесильного вождя.
З іншого боку, до такої ситуації призвів наш сучасний досвід державності. Образ "сильної руки" президента сформувався значною мірою за часів Леоніда Кучми, який обіймав пост глави держави двічі поспіль.
Його вплив на ситуацію у державі у цілому і на Верховну Раду зокрема був настільки великим, що йому вдалось зберегти для себе під час прийняття Конституції повноваження ініціювати призначення та відставку уряду, отримати під свій повний контроль міжнародну політику і силовий блок.
Саме фактична влада над прокуратурою та силовими структурами забезпечувала президентам лояльність парламентських та регіональних еліт і схиляла шальки владних терезів на користь глави держави, а не парламенту.
Культ президента підігрівався і в інформаційній площині.
Незважаючи на відсутність відповідних повноважень, чи не кожен з президентів, наче супермен, відкривав дитячі садки й амбулаторії, обіцяв збільшення пенсії і зарплат, наказував дати людям тепло та приписував собі інші заслуги, які жодним чином не належать до сфери його компетенції.
В наші дні парламент часто сприймається лише як інструмент виконання волі президента. Через таке викривлене суспільне сприйняття його ролі стає нормою, що новообрані президенти намагаються чимшвидше розпустити Раду та переформатувати її склад під свої потреби.
Так було влітку 2014 року, коли Петро Порошенко оголосив дочасні вибори до Верховної Ради через два місяці після своєї інавгурації. Аналогічний варіант розіграла і команда новообраного президента України Володимира Зеленського.
Втім, попри всю очевидну слабкість і неефективність українського парламенту у вирішальні моменти сучасної історії саме Верховна Рада була органом прийняття рішень, які рятували країну тоді, коли вона опинялася на краю прірви.
Вперше парламент зіграв ключову роль в епохальних подіях ще до виникнення інституту президента і навіть до здобуття Україною незалежності. В далекому 1990 році саме Верховна Рада УРСР стала центром прийняття рішення про відновлення української державності.
В складі останнього парламенту радянської України, якому судилося надалі стати першим скликанням парламенту вже незалежної України, більшість мали комуністи, відомі як "група 239", а демократична опозиція "Народна Рада" налічувала лише 126 осіб.
Незважаючи на це, 16 липня 1990 року була прийнята Декларація про державний суверенітет України, яка стала предтечею незалежності. У ній проголошувались принципи самоуправління, єдиного громадянства, право на створення власних Збройних Сил та самостійна зовнішня політика Української РСР.
Наступного року, "продовжуючи тисячолітню традицію державотворення", та ж Рада ухвалила Акт проголошення незалежності України, який перетворив безправну радянську республіку на незалежну державу.
Загалом, саме парламент був єдиним органом державної влади, рішення якого могло дати народу власну державу без крові чи будь-яких силових протистоянь.
До проведення перших президентських виборів в незалежній Україні 1 грудня 1991 року значну частину притаманних голові держави повноважень виконувала Верховна Рада та її спікер Леонід Кравчук, який врешті і був обраний першим президентом України.
На долю того складу депутатського корпусу випало і перше випробування вулицею вже незалежної України.
Через жахливу економічну ситуацію розпочались масові страйки шахтарів Донбасу, які вимагали дострокових виборів Ради і президента.
Трохи повагавшись парламент таки погодився повністю перезавантажити владу і призначив волевиявлення, яке принесло Україні другого президента Леоніда Кучму, та перший склад депутатського корпусу обраний громадянами вже незалежної держави. Тоді саме завдяки виконанню вимог вулиці вдалось хоч якось стабілізувати ситуацію в країні на фоні рекордної гіперінфляції та крайньої бідності.
Вдруге парламенту довелося відіграти знакову роль в історії країни у кінці 2004 року. Тоді у другому турі президентських перегонів за перемогу боролись провладний кандидат Віктор Янукович і його конкурент від демократичної опозиції Віктор Ющенко.
ЦВК, не помічаючи масових фальсифікацій у день голосування, оголосила, що, за її попередніми підрахунками, перемагає Віктор Янукович. Невдоволення прихильників опозиції вилилось у масові акції протесту, які нам відомі як Помаранчева революція.
У подібних акцій переважно є два шляхи розвитку: або пошук політичного рішення, або ескалація протистоянь і насильство. 15 років тому кровопролиття вдалось уникнути багато в чому завдяки рішенням Верховної Ради.
Спочатку 27 листопада парламент ухвалив постанову "Про політичну кризу у державі, що виникла у зв'язку з виборами президента України", у якій визнав недійсними результати голосування у другому турі, висловив недовіру ЦВК та запропонував президенту негайно змінити її склад. Таке рішення дало змогу зняти напругу на вулиці і показало готовність влади до поступок.
Вже за два тижні після нього Верховна Рада ухвалила пакет законів у якості політичного компромісу між владою і опозицією. Серед них були зміни до Конституції, які обмежили владу президента на користь парламенту та закон, який визначав особливості проведення повторного голосування у другому турі та унеможливлював масові фальсифікації.
Звичайно ж, зміни до Основного Закону були далекими від ідеалу і не вирішили багатьох проблем в управлінні державою, але завдяки їм країні вдалось повернутись до вирішення проблем із вулиці до стін парламенту та уникнути силових конфліктів.
Третє вирішальне втручання Ради в ситуацію в країні було куди більш трагічним. Взимку 2014 року багато в чому саме через прийняті Верховною Радою "диктаторські закони 16 січня" розпочались сутички активістів та силовиків на Грушевського, які закінчилися загибеллю перших чотирьох протестувальників із Небесної Сотні.
Протягом всієї Революції Гідності парламент загалом обслуговував інтереси режиму Януковича.
Тодішній президент забезпечив собі більшість у Раді в 2012 році завдяки поверненню до виборів народних депутатів за змішаною системою і масовому залученню до фракції Партії регіонів мажоритарників, хоча й програв за пропорційною системою опозиційним БЮТ, УДАРу і Свободі.
Саме такий ослаблений і залежний парламент до останнього потурав відвертим злодіянням режиму і допустив масові розстріли протестувальників на Інститутській 20 лютого 2014 року.
Але вже того ж вечора саме парламенту довелось хоч якось виправити ситуацію в країні, яка відверто скотилася на край прірви.
Депутати зібралися на позачергове засідання і ухвалили постанову "Про засудження застосування насильства, що призвело до загибелі людей", якою заборонили проведення антитерористичної операції проти протестувальників та застосування зброї з боку силовиків. Після її ухвалення кровопролиття в столиці припинилося, але в той же момент у гру відкрито вступила Росія. Як відомо, і сам агресор визнає, що почав операцію з окупації Кримського півострова саме 20 лютого 2014 року.
Вже за два дні, коли Янукович і його найближче оточення включно із в.о. прем'єра Арбузовим, генпрокурором Пшонкою, головою СБУ Якименком і міністром оборони Лєбєдєвим втекли до Росії. Верховна Рада залишилася єдиним дієздатним органом державної влади.
В момент фактичного обвалу системи державного управління і відсутності верховного головнокомандувача Збройних Сил, який фактично перейшов на бік ворога, можливостей протидіяти агресору було небагато.
Для виходу із патової ситуації Верховна Рада прийняла постанову "Про самоусунення президента України від виконання конституційних повноважень та призначення позачергових виборів президента України".
Того ж дня фактична президентська влада в країні перейшла до щойно обраного головою ВР Олександра Турчинова. Саме йому і лідерам тодішньої парламентської коаліції довелось приймати рішення, як протидіяти одночасно і окупації Криму, і спробам розпалити "російську весну" в південних та східних областях України, а в підсумку і приймати рішення про проведення на Донбасі АТО, з якого почалась активна силова протидія Збройних Сил, інших військових формувань та правоохоронних органів.
Через втрату Криму і частини Донбасу можна по-різному оцінювати ту перехідну владу, але варто відзначити, що, якби не було парламенту чи він був би недієздатним, то було б важко очікувати на значний організований спротив російській агресії та хоч на якусь підтримку з боку західних держав.
На жаль, той склад народних обранців був відверто слабким через залежність більшості від волі Віктора Януковича, але навіть в такому стані він зміг втримати країну від анархії, яку намагалась посіяти Росія, тому хоч і з найнижчою оцінкою, але впорався зі своїм завданням.
Сучасна українська політика – це чергування тривалих періодів правління волі президентів із короткими відтинками домінування вулиці. Роль парламенту у ній переважно зводиться до виконання волі або господарів кабінету на вулиці Банковій, або лідерів протесту. Така ситуація утримує країну в постійній нестабільності, не дозволяє розвиватися і періодично провокує гострі суспільні протистояння.
Саме через те, що Рада як орган представницької демократії не є самостійною, не віддзеркалює настрої суспільства і не є центром прийняття найважливіших державних рішень, час від часу в Україні спалахують революції, у яких люди реалізують своє право визначати долю країни.
Натомість у розвинених західних демократіях сильний парламент представляє зріз суспільства, балансує інтереси всіх прошарків населення і досягає прийнятного для народу компромісу, що дозволяє громадянам управляти своєю країною без крайніх вуличних заходів.
Зважаючи на те, що наша держава існує не у вакуумі, а навпаки в доволі агресивному зовнішньому середовищі, обумовленому зазіханнями Росії, будь-які нові революційні події можуть призвести до втрати незалежності.
Щоб уникнути таких катастрофічних сценаріїв, нам критично необхідно зробити парламент справді представником інтересів народу та центром прийняття державних рішень.
Досягти такої мети можливо, лише посиливши роль Верховної Ради у системі розподілу влади та забезпечивши одночасно спільну політичну відповідальність народних депутатів в межах їхніх політичних сил і персональну відповідальність кожного народного обранця перед своїми виборцями.
Система розподілу влади в Україні потребує суттєвого перерозподілу повноважень президента на користь парламенту, щоб посилити вплив законодавчого органу на ситуацію в країні.
Змішана виборча система, яка породжує "гречку" мажоритарки, має бути змінена на пропорційну систему з відкритими регіональними списками, щоб забезпечити з одного боку відповідальність партій, а з іншого боку дати достатню самостійність кожному депутату. Лише за таких умов є шанси, що центр влади в країні зміститься з Банкової на Грушевського і більше ніколи не буде провокувати нові майдани та жертви.
