Більшість українців, уявляючи, як працює Верховна Рада, одразу ж думає про величезну сесійну залу з сотням депутатів, які голосують за законопроекти, палко дискутують між собою, час від часу блокують трибуну та б'ються.
Однак це лише обкладинка парламентської роботи. В реальності ж Рада – дуже складний апарат із купою структур, бюрократії та паперової тяганини.
Одним із найважливіших гвинтиків парламентського механізму є комітети Верховної Ради, в яких насправді і кипить вся найважливіша депутатська робота.
Саме комітети є ключовим місцем, де розробляються проекти законів, за якими живе вся країна. Саме тут, на депутатських зустрічах, відточується якість правил гри у країні.
Тому нерідко, під час комітетської роботи з'являються хитромудрі правки чи уточнення, що можуть або нівелювати хорошу за задумом ініціативу, або створити підступну корупційну схему, яка принесе комусь непогані дивіденди.
Що ж відбувається у цьому загадковому світі парламентських комітетів і чому стежити за їхньою роботою так важливо?
Розповідає спецпроект "Вибори вибори".
Призначення комітетів
У Верховній Раді на сьогоднішній день 423 народні депутати. В ідеалі їх має бути 450, однак через російську агресію на Донбасі та у Криму парламент недоукомплектований представниками з цих регіонів.
Звичайно ж, кілька сотень депутатів не можуть разом ефективно працювати – це ризикує перетворитися на балаган. Та й уявіть скільки часу потрібно на те, щоб вислухати кожного обранця лише на стадії створення законопроекту.
Саме тому депутати від різних політичних сил об'єднуються в комітети. У вужчому колі і відповідно до сфер своїх інтересів, 20 чи 30 депутатів можуть швидше дійти згоди і створити проект закону. Вже потім результат цієї роботи розглядається всіма їхніми колегами у сесійній залі.
Комітети Ради за законом мають доволі багато повноважень, які можна розділити на 3 групи: законопроектні, контрольні, організаційні.
Кажучи простими словами, функція комітетів – розробка нових законопроектів, доопрацювання вже існуючих, підготовка документів до другого читання. Також перед тим, як винести законопроекти на голосування в зал, комітети обов'язково готують щодо них висновки – без цього голосування неможливе.
Якщо говорити про контрольну функцію, то найважливішим тут є нагляд за збором та використанням коштів. Зокрема, відповідно до сфери своєї компетенції, комітет розглядає проект державного бюджету (наприклад, гроші на армію чи спецслужби розглядає комітет безпеки та оборони, на медицину – комітет з питань охорони здоров'я і т.д.), може вносити до нього пропозиції, контролювати, що і коли витрачено. Однак при цьому комітети, помітивши якісь порушення, можуть лише просигналізувати про них правоохоронцям чи ініціювати відставку міністра.
Ще одним елементом комітетського контролю є комітетські слухання. Тут депутати обговорюють важливі питання та найбільш резонансні події у своїй сфері. Так народного депутата Олега Барну "викликав на килим" комітет з питань регламенту через те, що напередодні він обматюкав журналіста.
Ще одним резонансним комітетським слуханням стало обговорення публікації видання "Новое время" про можливі схеми, які використовують посадовці в оборонній сфері
Зокрема, журналісти підозрювали у корупційних оборудках концерн "Укроборонпром" та нардепа і, за сумісництвом, голову комітету нацбезпеки і оборони Сергія Пашинського.
Крім того, на комітетах обговорюються кандидатури на посади, які призначає Рада, щоб теоретично зменшити шанси на потрапляння сюди людей із сумнівною репутацією. Серед цих посад – прем'єр-міністр, міністри, голови СБУ, ГПУ та інші.
Однак, по-чесному, у Верховної Ради мало можливостей щодо повноцінного контролю за призначенням на ці важливі посади. У наших комітетах просто проводиться попереднє обговорення кандидатур, яке, по суті, нічого не вирішує.
Поза компетенцію залишається і призначення дипломатів, військового командування, а також присвоєння вищих дипломатичних рангів і вищих військових звань, які президент здійснює одноособово.
Така ситуація є відверто ненормальною, бо навіть у США, які є президентською республікою, кожен військовий і дипломат високого рангу проходить вельми жорсткі сенатські слухання перед призначенням, а в нашій парламентсько-президентській республіці президент робить все сам.
Звідси й маємо, що в Україні президенти можуть зробити своїх персональних охоронців генералами, а за допомогою голови СБУ перетворити бізнес партнера, який жодного дня не був на військовій службі, на офіцера. І все це за один день без галасу, гаму і жодного шансу на превентивну реакцію громадянського суспільства.
Загальна структура та склад комітетів
З кожним новим обранням Рада визначає кількість комітетів та сфери їхньої діяльності.
Так, у цьому скликанні діє 27 комітетів та одна спеціальна комісія.
Всі комітети поділяються на відомчі, тобто ті, які відповідають за певну галузь (економіка, культура, освіта), або контрольні (свободи слова, запобігання корупції, регламенту). Також, відповідно до рекомендації наших західних партнерів, має бути створений комітет, який буде контролювати роботу спецслужб.
В ідеалі, кількість і спеціалізація відомчих комітетів має відповідати кількості міністерств, щоб спільно ефективно контролювати діяльність виконавчої влади. Але, як це часто буває в Україні, будь-яка логіка закінчується там, де починається політика – тому на 19 міністерств у нас існує 24 відомчі комітети.
Найбезглуздішим прикладом є одночасне існування комітету з питань економічної політики та комітету з питань промислової політики та підприємництва, навіть попри те, що їм відповідає лише одне міністерство – економічного розвитку та торгівлі.
У сфері зовнішньої політики, якою займається МЗС, діють 2 комітети: закордонних справ та євроінтеграції, хоча очевидно, що питання вступу до ЄС є лише частиною зовнішньополітичного курсу держави.
Ще одним прикладом відверто непотрібного комітету є комітет інформатизації та зв'язку, який за 5 років підготував до розгляду лише 4 проекти, які стали законами. Логічно, що питання інформатизації та зв'язку є одним з питань розвитку інфраструктури.
На початку кожного скликання фракції ділять місця у комітетах. Звісно ж, найбільш привабливими для народних обранців є комітети, які дають вплив на гроші держави. Тому й не дивно, що найбільш чисельним є комітет податкової та митної політики, у складі якого 32 депутати.
Також велелюдними є аграрний, бюджетний комітети та комітет правосуддя. До складу цих 4-х комітетів входить понад чверть всіх депутатів, а питаннями освіти, культури, молоді та спорту опікується в сумі лише 22 депутати.
Як (не) працюють комітети?
Депутати працюють у комітетах один-два тижні на місяць. Однак навіть попри такий "щільний графік", наші обранці примудряються стабільно прогулювати роботу.
Здебільшого обранці-прогульники використовують комітетський час або для відпочинку, або для роботи на окрузі. Засідання в такі дні відбуваються вкрай рідко.
Як показує практика, щоб "не гаяти час" на комітети, всі важливі законопроекти та питання комітети вирішують за декілька годин по середах у пленарні тижні. Тобто замість тижня депутати в комітетах працюють лише пів дня, тому й законопроекти готуються до розгляду повільно і неякісно.
Інколи члени комітетів спеціально не приходять на засідання. Це робиться для того, щоб саботувати розгляд "незручних" законопроектів.
Справа в тому, що винести законопроект для голосування в зал можна лише тоді, коли половина депутатів з комітету дасть на це "добро". Та якщо необхідна кількість людей стабільно не збирається у комітеті, законопроект "зависає" і може припадати пилом на полиці роками.
Яскравим прикладом такого саботажу стала поведінка комітету з питань правової політики та правосуддя. Більше року комітет не міг зібратися, щоб розглянути і винести на друге читання проект Виборчого кодексу, який передбачає перехід на пропорційну систему з відкритими списками – на засідання стабільно приходили лише кілька депутатів.
Однак, коли політична воля на розгляд кодексу таки з'явилася, а спікер Ради пригрозив опублікувати імена прогульників комітету, кворум швидко зібрався і виніс виборчу реформу у сесійну залу.
Ще одну можливість саботувати роботу комітету мають… їхні очільники. Вони можуть просто не виносити законопроекти на розгляд. А оскільки без висновку профільного комітету, парламентарі не можуть розглянути законопроект в залі, законопроект знову "зависає".
Показовим прикладом була історія з блокуванням головою комітету з питань економічної політики Андрієм Іванчуком законопроекту, яким держава повертала собі контроль над "Укрнафтою".
У парламентському середовищі гуляє жарт, що як треба "поховати якусь тему", створи робочу групу. Насправді, у цій фразі немає і краплі жарту. Наприклад, той же проект Виборчого кодексу ухвалений у першому читанні 7 листопада 2017 року.
Наприкінці лютого 2018 року комітет створив робочу групу для доопрацювання законопроекту, однак перше її засідання відбулося лише за півтора місяці.
Загалом підготовка проекту в робочій групі тривала фактично рік і, якби не було тиску з боку громадянського суспільства, мабуть, не завершилась б і до кінця скликання.
А хто в комітетах?
Персональний склад комітетів часто є не меншою проблемою, ніж правові недоліки та перепони. Нерідко місця у комітетах розподіляються не стільки за компетенціями депутатів чи їхньою професійністю, скільки за бізнес-інтересами обранців, що призводить до конфлікту інтересів.
Наприклад, комітет з питань транспорту очолює мажоритарник і один із найбагатших нардепів Ради Ярослав Дубневич. За даними журналістських розслідувань, фірми, пов'язані з Дубневичем, закуповували рейки та кріплення для українських потягів.
Колега Дубневича по транспортному комітету Руслан Сольвар, хоч і бідний за декларацією, але теж не раз втрапляв у скандили через можливий конфлікт інтересів. Так, фірми з його орбіти отримали на транспортних тендерах близько 910 млн грн, фірми з орбіти помічників – близько 63 млн грн.
Не менш яскравим прикладом може слугувати комітет безпеки і оборони. Попри те, що у країні шостий рік триває війна, значна частина цього комітету має кульгаву репутацію. Приміром, очільник комітету Сергій Пашинський перманентно потрапляє у корупційні скандали саме у сфері оборонних закупівель. Мало того, за це скликання нардеп встиг відзначитися перестрілкою із мешканцем Київської області, а також конфліктом з керівницею секретаріату комітету, яка звинуватила його у погрозах вбивством.
Членкиня цього ж комітету Тетяна Чорновол, відома не лише своєю ексцентричністю, а й встигла оскандалитись, ініціювавши запровадження електронного декларування для громадських активістів, яке лише днями Конституційний Суд визнав неконституційним.
Іншим членом комітету є екс-голова Адміністрації президента Януковича Сергій Льовочкін. Навіть колеги з комітету підозрювали його у співпраці з Росією, тому намагалися виключити його.
Однак найяскравішим представником комітету була Надія Савченко, яку звинувачували у співпраці з ворогом та у спробі повалення конституційного ладу.
У роботі парламентських комітетів є чимало проблем. Однак найважливіша з них полягає у тому, що у парламентсько-президентській Україні насправді можливості парламенту реалізувати контроль дій президента, правоохоронних органів тощо доволі обмежені.
Саме тому роль парламенту в прийнятті рішень у країні має посилюватися. У тому числі – роль комітетів як основних запобіжників від недоброчесної роботи над законопроектами та від корупціонерів на посадах.
Важливо також вирішити таку проблему, як відсутність довіри до парламентарів, адже, згідно із соціологічними дослідженнями, лише 8 % українців довіряють Верховній Раді.
Проблему недовіри можна зняти з порядку денного лише докорінною зміною виборчої системи. Саме тому, до кінця скликання Верховної Ради необхідно ухвалити Виборчий кодекс і перейти до виборів за відкритими списками.
Лише за таких умов є шанс якісно оновити депутатський корпус і відновити довіру людей до Верховної Ради. Бо саме довіра суспільства надає демократичним інституціям легітимності.
