Результати останніх соцопитувань віддають першість на парламентських виборах «Батьківщині». Довибори в парламент та вибори в ОТГ підтверджують: БПП має все менше підтримки. Партія прагне не допустити позачергових виборів і збільшити свій рейтинг до 2019 року.

Для Петра Порошенка головний шанс зберегти контроль за парламентом — мажоритарники та адміністративна вертикаль. Адже «Солідарність» — це союз бізнес-груп і політиків, залежних від президента, з доволі слабкою партійною структурою на місцях.

Водночас обидві партії, що тримають першість у рейтингах, змагаються в пошуку союзників і побудові альянсів. Тимошенко останнім часом підтримує Міхеіла Саакашвілі і виступила з заявою за його звільнення. «Батьківщина» також виступає спільним фронтом з
«Самопоміччю» Андрія Садового, «Справедливістю» Валентина Наливайченка, «Громадянською позицією» Анатолія Гриценка тощо.

На противагу цьому, БПП буцімто починав переговори про об'єднання з «Народним фронтом», але без особливих успіхів. З голосуваннями пропрезидентської фракції стали надто часто збігатися волевиявлення «Радикальної партії», яка критикує головну опонентку Порошенка більше, ніж самого президента.

Виграти президентські вибори може допомогти сильна партійна мережа в регіонах. У БПП вона існує не так давно, якщо порівнювати з партійною мережею «Батьківщини»: позиції партії Тимошенко на Київщині та в інших областях Центральної України завжди були доволі сильними.

Попри те, що БПП витрачає кошти державного фінансування партій насамперед на розбудову місцевих осередків і нещодавно презентував так званий «відкритий офіс» у Києві, з розгалуженістю давно створеної мережі «Батьківщини» партії зрівнятися важко.

Для прикладу, 29 осередків БПП зареєстровані як юридичні особи, тоді як у «Батьківщини» таких осередків понад 650.

«Солідарність» — це типова для України партія влади. Вона скріплена не стільки політичними ідеями, скільки союзом керівника — Петра Порошенка — з бізнес-групами. Влада дає їм доступ до ресурсів в обмін на політичну лояльність і підтримку потрібних рішень.

У парламенті фракція БПП значною мірою спирається на мажоритарників і, попри передвиборчі обіцянки, не зацікавлена в запровадженні пропорційної виборчої системи з відкритими списками, яка має посилити роль партій у політичному житті.

Відповідальність за слабке голосування БПП за виборчу реформу в партії покладають на мажоритарників і кажуть про наявність консолідованої партійної позиції на підтримку реформи.

БПП може спиратися насамперед на центральну вертикаль, до якої входять і керівники облдержадміністрацій. Зокрема, 11 голів ОДА балотувалися до обласних рад від президентського блоку. При цьому жоден голова ОДА не представляє будь-яку іншу партію.

А в листопаді парламент ще й скасував конкурси на посади голів ОДА, які створювали бодай видимість відсутності прямого контролю президента.

У цьому полягає перевага партії влади над іншими партіями. Імовірно, БПП саботує скасування мажоритарки зокрема й тому, що в одномандатному окрузі легше задіяти адмінресурс для проведення потрібного кандидата.

На думку Ірини Бекешкіної, навіть без задіяння адмінресурсу кандидати від партії влади можуть бути привабливими для виборця завдяки ширшим можливостям матеріальної підтримки округу.

Проте навіть контроль за вертикаллю не завжди дозволяє БПП втримати вплив у регіонах. Показовим є приклад Київщини: тут керівники ОДА не затримувалися більше року.

У квітні 2017 року головою Київського обласного осередку БПП призначили Ігоря Кононенка, який має давні бізнес-стосунки з Порошенком. Зараз він — перший заступник голови фракції БПП у парламенті.

Крихка коаліція на чолі з «Батьківщиною» в Київській облраді робить усе, щоб зняти Горгана з посади або позбавити мандату депутата. Важливий кожен голос, і тому на ключових голосуваннях депутати можуть кнопкодавити за відсутніх колег.

На Київщині кампанія на мажоритарному окрузі була однією з найдорожчих в Україні. Утім, у самій партії наявність переговорів про розподіл округів заперечують.

Тож через відносну слабкість партійних структур на місцях, особливо в порівнянні з «Батьківщиною», та через проблеми в багатьох місцевих радах боротися за місце під сонцем у 2019 році президентському блокові важко. Політтехнологам доведеться докласти неабияких зусиль, аби зберегти панівне становище БПП.

Як так сталося, що партія БПП «Солідарність», яка є майже однолітком «Батьківщини», поступається їй саме в плані активного низового членства та інфраструктури?

Імовірно, відповідь полягає в тому, що «Солідарність» фактично не брала участі в політиці протягом десяти років й активізувалася лише тоді, коли настав вигідний для її лідера момент.

Історія партії «Солідарність» починається у лютому-березні 2001 року, коли її було створено на установчому з'їзді в Києві та офіційно зареєстровано Мін'юстом. На той момент у парламенті вже діяла фракція з такою ж назвою.

Її сформував Петро Порошенко після виходу з прокучмівської фракції Соціал-демократичної партії України (об'єднаної), очолюваної Віктором Медведчуком. Конфлікт з партією Медведчука начебто виник, зокрема, через її відмову повертати гроші, які Порошенко вклав у кампанію.

Порошенко очолив «Солідарність» у листопаді 2001 року, змінивши на цій посаді Михайла Антонюка.

Обрання відбулося лише з другої спроби, адже на попередньому з'їзді в жовтні забракло кворуму через протест частини делегацій. Вони відмовлялися голосувати за Порошенка, оскільки на той момент він залишався заступником голови нещодавно створеної «Партії регіонів».

Половина депутатів «Солідарності» залишиться в складі фракції
«Нашої України», а троє підуть шукати кращої долі в провладному таборі: Володимир Макеєнко (той самий, який пізніше буде заступником голови фракції «Партії регіонів») та Едуард Матвійчук — до фракції «Регіони України», Володимир Плютинський — до фракції «Аграрники України», а згодом — до фракції «Народної партії».

Таким чином, уже перша редакція «Солідарності» була досить аморфним союзом без ідейної та організаційної основи, яка тримала би партійців купи.

На цьому історія активної політичної діяльності партії фактично припиняється аж до 2013 року.

Петро Порошенко за цей час встиг попрацювати на посадах секретаря РНБО, голови Ради НБУ та міністра закордонних справ за президента Ющенка, міністра економіки, розвитку і торгівлі в «регіональному» уряді Миколи Азарова.

Домовляючись з більш потужними за себе політичними фігурами, він протягом десяти років не бачить потреби в просуванні власної політичної сили.

Політичний проект реанімується лише наприкінці 2013 року.

Після анулювання реєстрації «Солідарності» через неучасть у виборах протягом 10 років Порошенко та його оточення беруть під контроль маловідому партію НАСТУП, яку після перемоги Майдану та за два місяці до дострокових парламентських виборів офіційно переназивають «Солідарність».

Тоді ж адреса партії змінюється на вулицю Електриків, 29а, за якою зареєстровані підприємства Порошенка та його партнерів.

У червні 2014 року Порошенко стає президентом у першому турі — вперше за понад 20 років. Зліт був стрімким і завдячував унікальній політичній ситуації. Ще за рік до цього Порошенко або не розглядав всерйоз перспективу президентства, або приховував її, коли про неї прямо запитували.

Це й не дивно: навряд чи можна забути той удар по довірі, який нинішній президент отримав внаслідок конфлікту в «помаранчевому» таборі 2005 року. Головна редакторка газети «Дзеркало тижня» Юлія Мостова пригадує, що тоді Порошенко мав найвищий антирейтинг серед політиків України — він сягав 75%.

Після обрання Порошенка президентом і перед парламентськими виборами 2014 року в партії символічно визнають статус «партії влади»: у перший день осені назву
«Солідарності» офіційно змінюють на «Блок Петра Порошенка». Наступним завданням була перемога на парламентських виборах та формування лояльної президентові більшості у Верховній Раді.

За результатами виборів до Верховної Ради 26 жовтня 2014 року список БПП посів друге місце з результатом 21,82%, поступившись майбутнім партнерам по коаліції — «Народному фронту».

На думку Володимира Фесенка, швидке падіння рейтингу президентської партії — типове явище для української політики:

Ірина Бекешкіна, директорка Фонду «Демократичні ініціативи», наголошує, що на парламентських виборах у БПП з'явилися сильні суперники, яких бракувало під час виборів президента:

За даними Національного екзит-полу «Рада-2014», соціальний склад виборців БПП дуже строкатий, причому ні освіта, ні вік, ні стать, ані навіть регіон проживання не були визначальними для голосування.

Результати партії в областях коливалися в межах 20-25%, і лише на Сході та на Волині підтримка була істотно нижчою, а у Вінницькій області — істотно вищою. На Заході за БПП були більш схильні голосувати в містах, тоді як в інших регіонах за БПП частіше голосував сільський електорат.

Олексій Антипович, директор групи «Рейтинг», наголошує, що така рівномірність підтримки БПП пов'язана зі специфікою аудиторії, яка підтримує владу:

Про діяльність фракції «Блоку Петра Порошенка» у Верховній Раді та про виконання програмних засад партії читайте незабаром у наступному матеріалі проекту Громадського руху ЧЕСНО «Політична пам'ять».