Важливою ознакою людської цивілізації є вміння переповідати та відтворювати історії. Частина таких історій стають класичними, і ними користуються для пояснення чи програмування реальності та майбутнього. Сьогодні хочу згадати один важливий середньовічний сюжет, який періодично повторюється у світовій культурі та політиці. Це історія про гамельнського щуролова.

У німецьких хроніках зафіксовано, що влітку 1284 року місто Гамельн переживало навалу щурів. Гризуни розграбовували комори в пошуках їжі. Їх було так багато, що місцеві коти і собаки просто ховались по закутках, доки знахабнілі тварини кусали дітей у колисках. Магістрат міста Гамельн публічно оголосив, що виконає будь-яке бажання того, хто зупинить цю навалу. Раптом нізвідки у  місті з’явився "строкатий дудар", який зголосився допомогти. Міські управлінці пристали на пропозицію незнайомця, який зажадав за винищення щурів "стільки грошей, скільки він зможе винести зі скарбниці". Чоловік витягнув флейту, і на звуки інструменту щурі йшли за ним, немов під гіпнозом. Так йому вдалося довести полчище диких тварин до річки Везер, де вони всі й потонули.

Побачивши, як швидко щуролов впорався з завданням, місцева влада вирішила не платити домовлену наперед плату. Щуролов зник з міста на деякий час, але згодом повернувся – вже в костюмі мисливця. Він знову заграв на флейті, але цього разу назавжди вивів з міста вже не щурів, а дітей. Зачаровані дорослі не змогли йому завадити.

Традиційне трактування цієї історії навчає слухача, що за роботу потрібно платити, як було домовлено, бо інакше "кармічні борги" доведеться виплачувати зі значними відсотками.

Сьогодні хочеться подумати про  цю історію трохи глибше. Коли в містах з’являються щурі? Коли міська влада не виконує своїх функцій: не впорядковує каналізацію, не організовує сміттєзвалищ, не пояснює громадянам, що для утримання інфраструктури потрібно підвищувати податки. Також щурі заводяться там, де управлінці "вхопили Бога за бороду" й переконані, що можна нічого не робити, користуючись доступом до міської казни, дружбою з єпископом та підпорядкуванням місцевого військового гарнізону.

Тривале перебування в таких умовах створює ілюзію реальності, в якій існують прості та швидкі рішення. Навіть якщо вони дуже дивні та ризиковані – якою й була угода з щуроловом – ці рішення приймаються. Чому влада пішла на таку угоду? Бо була впевнена, що він не зможе виконати обіцянку, а у влади залишиться опція "ми зробили все, що могли". Фінал цієї історії сумний і повчальний: за бажання простих, магічних рішень доводиться платити цілим поколінням, долями своїх дітей.

Сьогодні трапляється читати, що ця президентська кампанія є появою щуролова з дудкою. Але чи це перший щуролов, якому влада дала можливість з’явитися в інформаційному полі? Чи не спостерігали ми подібного за участі інших героїв, яких ефектно підсвічували і телеканали, і блогери на зарплаті? Чи не жага простих рішень і небажання брати відповідальність кожного разу створює умови для появи нових щуроловів? Хіба ми не спостерігали, як кілька останніх з них вивели на маргінеси молоде покоління українських політиків?

Міфи і казки існують, щоб ми могли не просто їх переповідати, але й робити з них висновки у щоденному житті. Історії та реалії українських політичних щуроловів підказують нам, що прості рішення або не працюють взагалі, або працюють у короткостроковій перспективі, створюючи проблеми в майбутньому.

Виявляється, що неможливо будувати політику виключно в фейсбуці та на форумах у дорогих київських готелях. Виявляється, що неможливо розробити успішні політичні рішення без залучення аналітичних центрів, галузевих експертів та заінтересованих сторін з регіонів. Виявляється, що неможливо зберегти довіру виборців, якщо не виходиш на прес-конференції, не проговорюєш з суспільством незручні рішення, а залишаєшся в "теплих ваннах" дружніх олігархічних ЗМІ.

Ризик появи щуроловів та наслідків їхньої діяльності був би значно меншим, якби влада створювала запобіжники  – інституції. Розпач експертних кіл зараз був би значно меншим, якби ми мали новий закон про вибори до парламенту за пропорційною системою з відкритими регіональними списками, якби ми мали судову систему, яка має довіру громадян, якби ми мали силові вертикалі не на службі політичних кланів, якби ми мали вертикаль виконавчої влади для впровадження реформ, а не для організації передвиборчих штабів і сіток.

Історія про щуролова живе в культурі вже більше семиста років і постійно знаходить чергові підтвердження в повсякденні. Ми не можемо убезпечити себе від того, що хтось спробує стати черговим щуроловом для України. Але ми можемо зробити так, щоб його концерт для флейти зі щурячим хором не мав руйнівних наслідків. Бо хіба ми не втомилися платити за це майбутнім наших дітей?