Активіст Майдану Ігор Кузнєцов: Для "Беркута" український прапор був наче червона ганчірка для бика

Ця легендарна світлина фотографа Влада Соделя для Reuters облетіла весь світ, а зображених на ній батька та сина Кузнєцових зробила справжніми символами Майдану.

Герої фото – кияни Микола та Ігор Кузнєцови. Під час наступу "Беркута" на мирних демонстрантів відпросилися з роботи і поїхали захищати Майдан. Батько Микола Кузнєцов – професор, доктор технічних наук, член-кореспондент Національної академії наук, лауреат Державної премії України та премії ім. В.М. Глушкова.

Його син Ігор – кандидат фізико-математичних наук, з 2012 року працює в Київському політехнічному інституті, викладає теорію ймовірностей і математичну статистику. На момент Майдану йому було 27 років.

У 5-у річницю Революції Гідності спецпроект "Вибори вибори" вирішив поспілкуватися із молодшим Кузнєцовим, щоб пригадати ті події у деталях. Ми дізналися, як за цей час змінилося життя героя фотографії з Майдану, чи шкодує він, що приїхав 18 лютого на вулицю Інститутську, і чому вважає, що Україні потрібна не революція, а відповідальне ставлення до виборів президента та парламенту.

Коли ми з батьком побачили заворушення біля Верховної ради, то відпросились у керівництва з роботи

– Ігорю, як змінилося ваше життя через 5 років після Майдану?

– Я як працював, так і працюю, зараз викладаю в КПІ. Єдине – хотілося б, щоб Україна змінилася у кращу сторону, адже, як бачимо, ніяких особливих змін не відбулося. Зате спогади залишилися на все життя.

– 18 лютого 2014 року ви вперше вийшли на Майдан чи були його учасником з перших днів?

– Ми з батьком були на Майдані з перших днів, як правило, після роботи, на той час я працював в Інституті кібернетики. Здебільшого тоді, коли була напруга та намічались якісь події. Коли було спокійно, я бував рідше.

– Що спонукало вас вийти на Майдан?

– Те, що побили студентів 30 листопада. Наступного дня було велике віче, і саме тоді я вийшов вперше – пам'ятаю, було дуже багато людей.

Не можна бити студентів, не можна дозволяти так чинити жодному керівництву держави, жодній владі. Це була основна причина, чому я вийшов того дня. Разом з іншими людьми на Майдані я вимагав відставки Януковича. За це мав хтось відповісти, таке не можна пробачати.

Потім я регулярно бував на вулиці Грушевського. Вважав, що, чим більше на Майдані буде людей, тим менша ймовірність того, що буде розгін, що "Беркут" піде в атаку. Наша сила була у великій кількості людей. Якби було кілька сотень, тоді б усіх розігнали й на цьому все закінчилося.

– Ви завжди разом із батьком ходили на Майдан?

– Так. Батько не дуже хотів відпускати мене самого, до того ж сам підтримував Революцію Гідності.

– А як мама реагувала?

– Вона не хотіла нас відпускати, вельми переживала. У найважчі дні ми не брали її з собою, бо в неї хворе серце, а там був стрес. Та коли все було спокійно, ми всією родиною стояли на Майдані.

18 лютого мама була на роботі, але вона знала, що від нас можна чекати, тому не дуже здивувалася, що ми на Інститутській. Коли те все відбулося, ми її інформували, де перебуваємо, що з нами. Саме мама нас забрала тоді з центру.  

– Ви з батьком завжди були такими активними громадянами, чи це проявилося саме під час Майдану?

– Завжди були. Батько з 15 років стежить за політикою, ще з радянських часів. Ми брали участь і в Майдані 2004 року, пройшли його від початку до кінця. Відтоді постійно стежимо, цікавимося, бо хочемо, щоб Україна була успішною.

– Давайте пригадаємо події 18 лютого, коли на вас із батьком напав "Беркут". Як це сталося?

– Це був вівторок. Зранку я перебував на роботі, в Інституті кібернетики НАН України й  уважно стежив через Інтернет за перебігом подій. Почалися перші заворушення біля Верховної Ради, події стрімко розгортались, і ми з батьком не могли лишитись осторонь. Тому ми відпросились у керівництва з роботи.

Ми поїхали додому, перевдягнулись, бо з попереднього досвіду знали, що події можуть бути несподіваними. Припускали, куди можемо вскочити, але йшли на це свідомо – намагалися підтримати хлопців, які були там.

Щойно ми вийшли з метро на Інститутську, пройшли трохи в напрямку Національного банку, і десь за 10-15 хвилин потрапили у вир подій – навіть зорієнтуватися ще не встигли.

– До вас підійшли і просто на рівному місці почали бити?

– Майже так і було, тільки вони не підійшли, а підбігли. Там було багато людей, і чоловіків, і жінок.  Вони гамселили всіх, кого бачили. Я був обгорнутий українським прапором, що для них було наче червона ганчірка для бика. Прапор здерли і били по голові та спині, поки я не впав.

Можливо, треба було не відходити до Майдану, а прориватися в інший бік, у напрямку "Беркута". Тому що першими йшли зліші, далі – більш помірковані. Ми потрапили саме під першу хвилю, і всі "беркутівці" намагалися на нас відмітитися. Били переважно кийками.

– Вони вам щось казали?

– Так, вони кричали у некультурній формі: "Навіщо вам ця євроінтеграція? Що ви тут забули?". Кричали російською мовою, з матюками. Я тоді вже лежав, мені було не до того, щоб прислухатися до їхніх вигуків, але це чітко запам'ятав.

Також кричали, що ми "бандерівці", ще щось. І це точно був не київський акцент, а більше схожий на східний чи, можливо, кримський.

– Ви з батьком намагалися втекти чи було вже пізно?

– Ми переоцінили свою спритність. Події розгортались надзвичайно швидко, і ми майже миттєво опинилися посеред "Беркута". Бігти було дуже складно, оскільки перед нами були сотні людей. Дехто з "беркутівців" були вже попереду нас, у центрі. Таким чином нас заблокували – всі двері та вікна були зачинені, у жодні провулки ми не могли втекти. Але нам вдалось пройти метрів 60, і лише потім були збиті з ніг.

Наша з батьком єдина думка була про те, щоб якимось дивом уціліти, адже тоді ще й ходили "тітушки", які добивали поранених. Ми хотіли, щоб нас у жодному разі не роз'єднали, бо, коли ми разом, то є шанси вирватись, а якщо б нас роз'єднали, це було б значно складніше. Я вважаю, що це справді велике диво, що нам удалося вціліти й якимось чином вибратися звідти. Ви не уявляєте, що тоді відбувалося.

– Ви очікували, що 18 лютого все буде настільки жорстко?

– Що настільки – не очікував. Припускав, що можуть бути вибухи, сутички, гранати. Але геть неочікуваним було те, що "беркутівці" наступатимуть і битимуть людей удень, при великій кількості репортерів, журналістів, міжнародної преси. Вони наче казали на весь світ: "От дивіться, що ми можемо робити і нам за це нічого не буде!".

– Пам'ятаєте, коли було знято цей легендарний кадр із вами та батьком?

– Пам'ятаю, що нас фотографували, але у той момент нам було байдуже. Єдина думка – де б змити кров та як добратися додому, не потрапивши до міліції. Було вже багато "швидких", які забирали поранених. Але наші рани обробляли переважно волонтери, і ми їм вельми вдячні, що перебинтували, дали води, аби трохи змити кров, бо ми були закривавлені, я нічого не бачив.

До "швидкої" не зверталися, адже чули, що звідти часто забирали до міліції. Для нас це могло погано скінчитися, оскільки там навіть добивали деяких людей. Нашою першою думкою було дістатися Майдану, ми шукали, як околицями туди дійти.

Відео: РАДІО СВОБОДА

Нам дуже пощастило, що у дворах ми зустріли жінку, місцеву мешканку. Вона забирала потерпілих до під'їзду, що зачинявся, і там переховувала їх від "тітушок" та міліції. Потім автомайданівці у супроводі депутатів, яким ми теж дуже вдячні, хоча навіть не знаємо їхніх прізвищ, вивозили нас своїми автівками за межі заблокованого кільця. Ці машини не обшукували, і нас повезли до лікарні № 17, що на Печерську.

– Які у вас були травми?

– У батька була зламана ключиця, побита голова. У мене голова була побита в трьох місцях. Порівняно з іншими потерпілими ми ще легко відбулися, адже комусь у під'їзді ставало зле, були і струси мозку, і тяжкі забиття.

Планую жити в Україні, тому стежу за політичним життям

– Які ваші відчуття через п'ять років після Майдану?

– Велике розчарування, що цей Майдан не спричинив жодних змін, втрачено п'ять років. Зламу системи не відбулося – лише змінилися прізвища можновладців. Єдина відмінність – нинішня влада, на відміну від попередньої, володіє англійською мовою.

– Зважаючи на це розчарування, ви шкодуєте, що виходили на Майдан п'ять років тому?

– Ні, не шкодую. На той час ми вже йшли до Митного союзу, розвернулися в бік Росії і вона могла мирно, як Білорусь, "підгребти" Україну під себе. Цього не можна було допустити, адже тоді вибратися з тієї пастки було б значно складніше, ніж зараз. Тим паче владу кожні п'ять років потрібно змінювати, щоб не дати їй можливості вкоренитися. Я б, звісно, хотів, аби влада змінювалася частіше – це було б значно корисніше для України.

–  Було колись бажання поїхати з України?

– Ні, таких планів ніколи не мав і не маю, мої батьки – теж. Я, наприклад, не розумію, як можна залишити рідних та друзів, могили своїх предків та поїхати кудись шукати кращої долі. Однак ситуація в Україні просто змушує людей виїжджати за кордон на заробітки, бо прожити зараз в Україні стало значно складніше, ніж раніше. Але я, все ж, сподіваюся на кращу долю для України.

– Чи була якась реакція від правоохоронців щодо вашого з батьком побиття? Слідчі дії, суди?

– Мене як потерпілого викликали до прокуратури. Але не одразу – після тих подій минуло вже два роки. Я давав показання, записали свідчення, однак про результати нічого не знаю.

Нещодавно мені телефонував прокурор – хотів провести якісь слідчі дії, але дотепер так зі мною й не зустрівся. Тобто ніякого слідчого експерименту не відбулося. На цьому все закінчилося.

– Тобто за 5 років вас лише один раз викликали по справі Майдану?

– Так. Я, на жаль, нічого конкретного розповісти не зміг, бо не бачив ані облич "беркутівців", ані якихось номерних знаків. Та й минуло п'ять років, в мене вже немає надії, що буде якийсь результат.

– Деякі люди, які стали відомими завдяки Майдану, використали його як своєрідний політичний трамплін – стали народними депутатами. Як до цього ставитеся?

– До кожної такої людини я ставлюся по-різному. Дивлюся насамперед не на слова, а на дії, голосування, поведінку людини. Скажімо, до Володимира Парасюка я не маю жодних претензій – усе, що він може робити, він, у принципі, й робить, голосування в нього більш-менш адекватні.

До козака Гаврилюка в мене дуже великі питання, тому що я не надто розумію, що він робить у Верховній Раді, яка в нього освіта. Його взяли як прикриття, як людину з Майдану, щоб "Народний фронт" набрав на виборах більше голосів. До цього я ставлюся скептично і не підтримую це.

– А вас чи вашого батька кликали в політику, запрошували в партійні списки?

– Ні мене, ні батька ніхто не кликав. Я й не дуже цього прагну, бо не планую політичної діяльності. Але підтримую певні політсили – наразі допомагаю одній партії на волонтерських засадах і нічого за це не отримую, бо просто вірю цим людям.

– Тобто розчарування після Майдану не позбавило вас активної громадянської позиції?

– Абсолютно. Як я уже казав, планую жити в Україні, тому стежу за політичним життям. Звісно, мені хочеться, щоб країна розвивалася значно швидше, динамічніше. Тому я аналізую всіх кандидатів у президенти, які наразі балотуються, і намагаюся вибрати того, хто зможе принести Україні найбільшу користь.

– На виборах голосуєте?

– Завжди. Я не пропустив, мабуть, жодних виборів. Єдиний раз, коли не пішов голосувати, – це коли до другого туру на мера Києва пройшли Віталій Кличко та Борислав Береза. А так ходжу на вибори регулярно, але, на жаль, поки що вагомого результату це не дало.

– Як гадаєте, чи потрібна країні зміна виборчої системи?

– Систему необхідно змінювати, тому що мажоритарка – це корупційна складова. Хто більше грошей заплатить, той у мажоритарному окрузі й пройде. До того ж, у мажоритарці немає жодного контролю руху коштів, натомість є великі можливості для підкупу.

Я за відкриті списки – мені здається, вони найбільш демократичні. Але найбільше мені до вподоби система голосування, як у Швейцарії чи Естонії, коли можна голосувати онлайн навіть удома. Підтримую "державу в смартфоні", коли будь-який громадянин може впливати на процеси, що відбуваються в державі, не виходячи з власної оселі – через смартфон або комп'ютер.

З України виїжджають найкращі, і я як викладач дуже добре це бачу

– Наразі між суспільством та правоохоронцями поновлюються конфлікти. Від одного з київських силовиків взагалі почули "Лягай, Бандеро!", що нагадало міліцію 2013-2014 років. Як ви реагуєте на це?

– Я відчуваю відкат, він уже відбувається. Впевнений, що діюча влада просто так не піде, бо якщо зміниться керівництво країни, то є велика ймовірність, що багато нинішніх чиновників сядуть.

Тому вони не будуть гребувати тими ж методами, якими користувався Янукович. 2-3 роки тому відбулася переатестація міліції, але дуже багато тих же "беркутівців" пішли у поліцію, тому ці ж люди залишилися в системі і нікуди не ділися.

Деякі "беркути" відновлюються по судах в поліції... Це дуже негативні події і це дуже велика загроза для України.

– І все ж, чи бачите ви хоч якийсь позитив у державі?

– Позитив стосується громадян, що люди об'єдналися, є волонтерський рух. Та ж армія була побудована не завдяки нашому головнокомандувачу – в першу чергу на захист України стали волонтери і добровольці.

Децентралізація нинішня краща, ніж було, бо раніше все розкрадали згори і ніякої відповідальності не було.

Але великого позитиву немає. Люди стали бідніші, багато хто виїжджає з України, причому виїжджають найкращі, і я як викладач дуже добре це бачу. Студенти вже на третьому, четвертому курсі шукають роботу і навчання за кордоном. Це дуже велика проблема для України, бо залишаться одні пенсіонери, і в такій країні майбутнього немає. Це буде вже не країна, а територія, яку населяють люди.

– До речі, студенти впізнають вас?

– Впізнавали раніше. А зараз… все-таки 5 років минуло – це достатньо великий час. Зараз інші студенти пішли – ті, хто раніше були дітьми, нині студенти 1 та 2 курсу, покоління змінилося. Майдан це вже історія, його треба пам'ятати і рухатися далі, думати як жити, розвивати країну.

Треба зробити висновки і більше слідкувати за політичним життям – обирати кандидатів, які будуть приносити користь країні, а не тих, хто йде до влади заради власного збагачення.

– Час від часу від різних політиків чуємо заклики до нової революції. Як гадаєте, Україні треба ще один Майдан?

– Я вважаю, що ні в якому випадку. Революція – це дуже велике потрясіння і не факт, що Україна винесе ще одну.

Потрібно змінювати все цивілізовано, як це відбувається в Європі, на виборах. В цьому році у нас достатньо великий вибір – 44 кандидати на різний смак. Тому треба витратити хоча б годинку-дві, щоб подивитися всіх кандидатів, вибрати найдостойнішого. І відповідально поставитися до вибору президента – від цього залежить, як ми проведемо наступні 5 років.

Найголовніше, щоб у нас була велика явка. Бо якщо люди проігнорують вибори, то великі шанси, що будуть підкупи, фальсифікація. А революція це вже екстрений метод впливу на ситуацію в країні.