Екс-священик МП: "Нас одразу налаштували, що істинна церква тільки одна – у Росії"

Священик Ігор Савва служив у Московському патріархаті 24 роки. Але цієї весни його у супроводі спортивних молодиків буквально виставили на вулицю з уже рідного храму Віри, Надії, Любові та матері їхньої Софії. Особисто митрополит Запорізький та Мелітопольський Лука заборонив священику служити в УПЦ МП і позбавив парафії, якій він віддав велику частину свого життя.

Шоковані прихожани намагалися захистити свого священнослужителя, але марно. В результаті вони також пішли з храму – разом із отцем.

Чим же завинив Ігор Савва перед Запорізькою єпархією МП? Виявляється, керівництво церкви покарало священика за незгоду з проросійською позицією церкви, молитви за перемогу української армії та відмову згадувати у богослужіннях російського патріарха Кирила.

Примітно, що отець Ігор покинув УПЦ МП ще тоді, коли розмови про автокефалію для української церкви ще навіть не велися. Тож наразі він, разом із прихожанами, облаштував невеличкий храм у маленькому офісному приміщенні, де й проводить служби в очікуванні на єдину українську помісну церкву.

Напередодні історичного Собору, священик із Запоріжжя розповів спецпроекту "Вибори вибори" про власний шлях до Бога та української ідентичності.

Як ведеться пропаганда в УПЦ МП? Чи правда, що всі священики та прихожани церкви проти України та автокефалії? Чи існує тиск на священнослужителів під час виборів?

Читайте у нашому відвертому інтерв'ю.

У Московському патріархаті завжди була дуже сильна пропаганда

– Як Ви стали священиком?

– Я взагалі з сім'ї невіруючих, вірити почав тільки після інституту. Мій шлях до церкви був досить тривалий, складний – спершу я не відчував себе там своїм. Але з часом почав відвідувати церкву у Запоріжжі, це був початок 90–х.

Тоді там було дуже мало чоловіків, тим паче молодих. До того ж, у місті було тільки два храми. А тут наша єпархія відокремилася, приїхав новий єпископ, влаштував курси, церква почала розбудовуватися. Я потрапив в поле зору владики, і він запропонував мені священство. Я знав, що це потрібна справа, благовістя Христове, і, звичайно, погодився.

– Ви тоді вже усвідомлювали, що є окремо Московський і  Київський патріархат?

– Чесно кажучи, коли мене висвячували, то я навіть не вникав у це питання, хоча був 1994 рік і розкол уже існував. Та й церква, в яку я вперше прийшов, належала саме до Московського патріархату. На той час я був далекий від різних політичних мотивів, бо прийшов до церкви з духовних міркувань – до Бога. Та й взагалі, напевно, років двадцять не був знайомий ні з ким із Київського патріархату.

Єдине, в нашій церкві, в Московському патріархаті, завжди була дуже сильна пропаганда – постійно називали їх розкольниками, створювалося відчуття, що навіть дивитися в тут сторону не можна, в жодному разі не ходити до них, не спілкуватися.  Лише останнім часом я почав знайомитися з Київським патріархатом, і, як виявилося, там точно такі ж люди, такі ж віруючі, священики, як і в МП.

– Коли Ви вперше відчули цю пропаганду?

– Знаєте, це було майже одразу. Просто тоді для мене особисто і для людей, які прийшли разом зі мною до церкви, все це виглядало не як політичне або громадянське протистояння, а швидше як боротьба за істину. Нас одразу налаштували, що істинна церква тільки одна – у Росії, що тільки в ній можна врятуватися, а всі інші, в тій чи іншій мірі, зрадили істину.

Тільки з часом я та інші священики почали здогадуватися, що це протистояння штучне і ґрунтується не на духовних моментах.

– Якими аргументами Вас налаштовували проти Київського патріархату?

– Наприклад, звинувачували патріарха Філарета в тому, що він одружений. Але я знаю нашого єпископа, який теж був одружений і це приховував. Тому коли я чув, що наш одружений єпископ викриває в цьому ж Філарета, то, звичайно, у мене почали закрадатися якісь сумніви.

Нам говорили про гріх розколу, що він не змивається навіть мученицькою кров'ю. Але з часом мимоволі замислюєшся – у цих людей, напевно, був якийсь привід так вчинити?  Адже вони пішли у розкол не заради розколу, а заради чогось іншого.

І от думаєш собі: розкол починався з того, що обидві сторони говорили про цілком природні, нормальні речі. Московський патріархат був за те, що треба будь-якою ціною зберегти єдність. Київський – що церква в окремій державі повинна бути самокерованою, і автокефалія – ​​це її природний стан. До речі, російська церква, яка посилено виступає проти автокефалії української церкви, вона ж теж автокефальна.

Але, напевно, найбільший прорив стався тоді, коли я напряму познайомився з людьми з Київського патріархату.

– Як це сталося?

– У Запоріжжі кілька років тому почався досить сильний екуменічний рух (екуменізм виступає за співпрацю та взаєморозуміння між християнами різних конфесій, – УП). Наприклад, проводяться загальні ходи на Великдень – в них беруть участь і католики, і протестанти, і православні, щоправда, тільки Київського патріархату. Ми йдемо всі разом і відчуваємо єдність.

Це зародилося з початком війни, коли почали спільно відспівувати полеглих воїнів. Після Іловайська був скорботний момент, ми ховали дуже багато людей, чоловік 50 за раз, у тому числі, нерозпізнаних. Я приїхав туди неофіційно, не від Московського патріархату, а просто як приватна особа. Ми всі разом просто стояли і молилися.

Зрештою, від Московського патріархату таки приїхали, тільки вони дочекалися, поки закінчиться спільна молитва, і провели свою панахиду окремо. Мені вперше було соромно, що я з Московського патріархату. Під час такого скорботного моменту, замість того, щоб просто молитися, з'ясовуються стосунки... Це було сильне враження.

Один священик взагалі в раж увійшов: "Треба подзвонити в "ДНР", щоб прислали нам підмогу!"

– Після Майдану і початку війни проросійська пропаганда у МП посилилася?

– З'явилася така своєрідна мова, мені навіть важко її описати... От, моя молодість пройшла у Радянському Союзі, і я добре пам'ятаю цей стан душі, коли світ ніби складається з двох частин – коли всередині думаєш одне, але зовні змушений показувати інше.  Або вдома ти один, а на людях - інший. Це така своєрідна шизофренія.

Щось схоже відбувалося у церкві і дуже погіршилося в 2014 році. Виробилася особлива мова проповіді, змінилися розмови єпископа зі священиками. Він говорив так майстерно, що й не причепишся, але всі розуміли, про що йдеться. Це таке лицемірство, зведене в мистецтво.

– Якось спеціально підбиралися слова?

– Ось, наприклад, у нас в єпархії ухвалили щотижня у кафедральному соборі служити молебень про мир. Але у тому молебні не було нічого про мир – це був просто акафіст Божої Матері (акафіст - це особливі пісні, які прославляють Пресвяту Богородицю, Ісуса Христа або святих, - УП), ніби як ми просимо її про заступництво. Справа хороша – ніхто не сперечається, але щоб просити про мир, треба спочатку з'ясувати, що за війна ведеться, хто цю війну почав, і що потрібно робити для миру.

Тому я під свою відповідальність у своїй парафії служив інший молебень – знайшов і склав молитви за мир у нашій ситуації. Це, звісно, всіх дратувало, але формально не могло стати приводом для заборони, бо вийшло б, що священноначалля напряму проти України, а цього ніхто не хотів показувати. Це була перша крапля у розколі між мною, священиками, які думали, як я, і священноначаллям.

– Що стало останньою краплею, за яку Вас позбавили парафії?

– Причин було кілька, у тому числі груба політизація церкви і моя з цим незгода. Я все менше знаходив своє місце в ситуації, коли збираються священики з митрополитом і ведуть повністю ворожу розмову.

– Наприклад?

– Одного разу у нас були збори благочиння – це, так би мовити, церковні райони. Єпархія ділиться на благочиння, а благочиння – на парафії. І от ми зібралися, і священики починають розповідати, що у нас будуть відбирати храми. А ця тема в МП давно вже мусується, мовляв, ми у ворожому оточенні, люди нас ненавидять, скоро будуть забирати храми, і треба протистояти, захищатися.

А від кого захищатися? Один, наприклад, говорить: "Треба створити загони, щоб вартувати при храмах і відбити атаку "бандерівців". А інший взагалі в раж увійшов: "Треба подзвонити в "ДНР", щоб прислали нам підмогу!". Ну, як бути присутнім на таких зборах? Я встав і спокійно сказав, мовляв, друзі мої, ви змушуєте мене звертатися в СБУ. І щоб цього не слухати, я покинув збори і пішов.

Або така історія. Ще на початку 2014 року наш митрополит Лука зібрав всю єпархію, все духовенство, з представниками приходів, з мирянами, і поставив кілька запитань: "Чи варто "врачевать" розкол? Чи варто шукати зближення з Київським патріархатом? Як ставитися до війни, до України, до зміни влади?". І постановили два пункти: сепаратистських і радикальних настроїв не підтримувати, сприяти "врачеванию" розколу.

Коли почали ці пункти розглядати, виявилося, що всі присутні – сепаратисти, всі проти України, за єдність з Росією, тому що тільки в Росії порятунок. За другим пунктом виявилося, що як же ми будемо єднатися з проклятими розкольниками, якщо вони не повзуть до нас на колінах з покаянням? От вам і збори.

Тобто постанова хороша, все зрозуміло, не причепишся. А настрої–то протилежні. І так у нас і було в останні роки.

– Минулої зими Запорізька єпархія УПЦ МП опинилася у центрі скандалу, коли священик відмовився відспівувати дитину, хрещену у Київському патріархаті. Якою була атмосфера у церкві тоді?

– Той священик просто злякався. Я знаю його, він непогана людина, але по ньому було видно, наскільки священики в лещатах: з одного боку людські почуття, а з іншого – указ митрополита. Він просто перелякався, не знав, що робити, тому відмовився і втік з того відспівування.

Але це ще півбіди – знайшлися, все–таки, інші священики, які відспівали. Біда почалася, коли митрополит привселюдно заявив, що так і треба, і ми не будемо відспівувати  розкольників. Це вже були зовсім неприйнятні речі, я б сказав, нелюдська позиція.

Цей випадок сильно вразив деяких з нас, тому що тут справа не в розколі чи в богослов'ї, а в простих, людських речах. Це ж батьки, які в горі, у яких зовсім маленьке немовля загинуло, причому так дико і несподівано...  

Пішла хвиля протестів. Один священик виїхав з єпархії, почав служити в іншій. Ще один відкрито виступив проти, йому першому заборонили служіння, він зараз у Київському патріархаті.

Коли це сталося, я зрозумів, що зі мною - це теж справа часу. Я більше не міг у цій обстановці ні жити, ні служити. Так і вийшло – за місяць хвиля докотилася і до мене.

Благочинний поставив ультиматум, що я за тиждень маю прийти до владики, покаятися і показати свою лояльність

– Як відбувалося Ваше вигнання з Московського патріархату?

– Був такий випадок: ми з прихожанами написали відкритого листа митрополиту Онуфрію. Пам'ятаєте, коли у Верховній Раді вшановували Героїв України, і всі встали, аплодували, а він із двома єпископами не встав?

Тож ми відправили Онуфрію листа. Це був дуже серйозний крок, митрополит Лука навіть організував по всіх єпархіях збори, щоб проти мене якийсь папір підписували, але я його навіть не читав.

Від мене вимагали якогось послуху, лояльності. Врешті–решт, приїхав наш благочинний - це як адміністратор по округу серед священиків, - поставив ультиматум, що я за тиждень маю прийти до владики, покаятися і показати свою лояльність. Ну, і за тиждень він разом із владикою та якимись мордоворотами приїхав по ключі і документи від храму.

Я заздалегідь підготував прихожан, що ми не будемо боротися за храм. Зрештою, віра – це ж не майно. Тому я спокійно все віддав, і ми пішли на волю.

– Як відреагували Ваші прихожани?

– Людям так довго говорили, що поза Московським патріархатом немає духовного життя, спасіння, тож були ті, хто дуже злякався. Але більшість розуміла, що теж не може лишатися у такій атмосфері, і пішла разом зі мною.

Ми зібралися у кафе, бо не було де більше, поговорили, подумали. Я кажу: "Ми не скоїли жодних канонічних злочинів, нічим себе від Бога не відділяли. Давайте будемо жити, як раніше, а далі - побачимо що буде".

Ми навіть жодної неділі не пропустили зі службою, бо єпископ Київського патріархату одразу ж надав нам храм. Причому без жодних умов, що ми маємо перейти у Київський патріархат. Якийсь час ми там служили, а потім почали знайомитися з різними християнами – греко–католиками, римо–католиками, УАПЦ. Якраз почався процес з надання нам автокефалії, і ми вирішили, що поки все це якось оформиться, то будемо  збиратися окремо.

– Де Ви зараз служите?

– У Запоріжжі знайшлися люди, які запропонували нам приміщення фактично без орендної плати. Приміщення офісне, але нам достатньо. Ми обладнали у ньому церкву і зараз служимо окремо як християнська православна громада. Очікуємо, коли буде оголошена автокефалія Української церкви.

– Ви підтримуєте надання українській церкві автокефалії?

– Звісно. Це можливість віддалитися від політичних впливів на церкву, зокрема, з боку Росії. Тому ми не просто підтримуємо, а обома руками "за". Наразі чекаємо, коли об'єднавчий процес стане дійсно об'єднавчим.

Жорстка вертикаль влади у Московському патріархаті позбавляє будь–якої ініціативи, свободи

– УПЦ МП постійно заявляє, що не підконтрольний Російській православній церкві. Це так?

– Контроль є, і це 100 % можна сказати. Він і виявляється в тому, що наші священики, єпископи проти автокефалії. Бо жодної іншої причини, щоб людина була проти автокефалії, немає. Причина тільки одна – політичні інтереси керівництва РПЦ у Москві, от і все.

Пробують вигадувати духовну причину, мовляв, якщо українська церква відділиться від російської, то вона втратить віру... Але це ж дурість. Грецька церква не втратила віру, будучи окремою, чи американська, чи грузинська? Тому це не аргумент.

Вони просто бояться втратити свою паству, територію, свій вплив. Чим ще це можна пояснити як не підконтрольністю РПЦ?

– Як побудована система  взаємовідносин у Московському патріархаті? Як ухвалюються рішення, позиції?

– Російська церква, яка пережила Радянський союз, влаштована ще на тих радянських основах – це можна порівняти з корпоративними відносинами. Тобто існує жорстка вертикаль влади. Віряни в особливому статусі, бо на них не можна впливати напряму – тільки переконувати. А от священик безпосередньо цій вертикалі підконтрольний.  Зараз з'явилася ця система благочинних, хоча раніше священик був підконтрольний безпосередньо єпископу.

Теоретично у церкві єпископ – це остання ланка. Але в російській церкві це не так. Дуже показовою у цьому плані була зустріч президента Порошенка та представників Московського патріархату, яку зірвали. Було дуже цікаво спостерігати, як всі єпископи зібралися у Лаврі й постановили – не приходити на зустріч. Потім виявилося, що 3 єпископи таки прийшли на зустріч, ще 15 теж були присутні, але віртуально.

Цей випадок дуже гарно демонструє, що єпископи МП несамостійні – над ними є влада чи система, над цією системою - ще якась система. Я навіть не здивуюся, якщо виявиться, що і російський патріарх Кирил не самостійний у своїх рішеннях.

Ця жорстка вертикаль влади у Московському патріархаті позбавляє будь–якої ініціативи, свободи. Доходить до того, що ця дурна директивність існує навіть у речах, в яких священику цілком можна було б дати повну владу. Наприклад, у богослужінні, проповіді, спілкувані з вірянами… Тобто там, де має творчість проявлятися, кажуть: "Ні, роби тільки так, і все".

– Чи існує розділення щодо автокефалії серед прихожан УПЦ МП?

– Коли я почав служити молебен за українське воїнство і проповідувати українською мовою, до нас почали приходити люди з інших приходів Московського патріархату, які не могли слухати протилежні речі.

Водночас у всіх наших приходах, все ж, було розділення. Все через пропаганду, яка має нав'язливий характер. Її сила в тому, що чиїмось мудрим розумом вона перемішана з духовним. Тобто не просто говорять, що ми "Маємо бути з Росією, щоб вижити економічно", а "Маємо бути з Росією, тому що в Росії - спасіння, і навіть є надія на відновлення монархії, а де монархія, там і православ'я!"

Тому багато людей просто не можуть відділити цих мух від котлет, політичну складову від духовної. Ця пропаганда настільки сильна, що люди бояться, їм навіяли, що, крім Московського патріархату, спасіння ніде немає, і взагалі, церква – це тільки Московський патріархат.

– А як щодо священиків УПЦ МП? Чи правда, що серед них багато проукраїнських, які чекають на автокефалію?

– Священики - такі самі люди, як і решта. Тому, за моїми спостереженнями, вони діляться на 3 категорії: одні повністю антиукраїнськи налаштовані, другі повністю проукраїнські, а треті ні про що – вони живуть, щоб їх не чіпали.

Так от перші та другі – це малочисельна група, а третя – найчисельніша.

Я думаю, що автокефалію і свободу Церкви треба вистраждати. А ті, які просто перейдуть, бо її добилися, якраз і внесуть той дух послуху,  якого маємо позбутися у новій церкві. Послух – це гарне слово, духовне. Але коли роблять тільки те, що тобі сказали, або мовчать, то це не послух, а рабство. Цей дух Церкві не потрібен.

Казали не просто налаштувати людей за Януковича, а що полетять голови, якщо цього не доб'ються

– Чи існував вплив Запорізької єпархії на священиків під час виборів? Що треба агітувати за якогось конкретного кандидата, казати вірянам, як "правильно" голосувати?

– Вперше мене це зачепило, коли обирали Леоніда Кучму. Почалася пильна увага єпископа до священиків, що, мовляв, треба Кучму обирати. Але тоді це не було суворо.

На повну силу це проявилося ще в 2004 році, коли був Помаранчевий Майдан, і мова зайшла за Януковича та Ющенка. Пам'ятаю, єпископ зібрав священиків і сказав: "Хто не доб'ється, щоб проголосували за Януковича, втратить парафію і не буде в пошані". Тобто казали не просто налаштувати людей за Януковича, а що полетять голови, якщо цього не доб'ються. Тоді, власне, і почалися мої перші неприємності. Я не хотів за когось агітувати, за Януковича тим паче.

Зрештою, у нас мінялися єпископи – мені вдалося пережити цілих трьох. З приходом кожного нового з'являлася надія, що, може, він не буде так грубо лізти у цю область. Але виходило все навпаки – все грубше і грубше. Один взагалі заявив, що будуть наглядачі, які будуть слухати, хто і про що проповідує – якщо не будуть проповідувати за Януковича, то будуть неприємності.

Нинішній наш єпископ, митрополит Лука, він такий вже більш майстерний у цьому плані. Він відкрито ніколи не говорить, але знає, як підібрати слова, і всі, дивлячись на нього, знають, як треба робити.

– Тобто агітація за певних політиків досі присутня?

– Звісно. Наприклад, під час архієрейської служби, коли до нас приїхав митрополит Онуфрій, була показова картина. Зібрали всіх священиків, митрополит Онуфрій служить, заходжу у вівтар, а там стоїть Вадим Новинський, вся наша місцева аристократія.  Виходить, вони тут найголовніші – стоять просто у вівтарі, при митрополиті…

– Церква має бути поза політикою?

– Коли говорять "Церква поза політикою", то треба пояснити, що мається на увазі. У Московському патріархаті мене постійно звинувачували у заполітизованості. Я відповідав, що вони наплутали, бо знав, що інші священики на проповідях говорять ледь не "Путін, допоможи!". На цьому розмови про мою заполітизованість одразу завершувалися.

Взагалі, слово "політика" має дуже широке значення. Політика - це ж суспільна діяльність, спільна справа. Я думаю, є політика погана і хороша. Погана – це коли під час боротьби за владу агітують на боці однієї з політичних сил – чи то партії, чи то кандидата. А є політика як участь у суспільному житті – от наші віряни же живуть звичайним життям в Україні, їм не все одно, які будуть тарифи, як вивчити дітей і так далі.

Люди, віруючі вони чи ні, завжди беруть участь у суспільному житті. І одна з функцій церкви – бути совістю для людей, для країни, для суспільства. Її діло не агітувати за чиюсь перемогу, а відрізняти добро від зла і стояти на стороні добра. Тому політика у церкві має бути і не має.

– Як гадаєте, як можна об'єднати чи навіть помирити священиків Московського та Київського патріархатів?

– Зараз найкращий метод подолати це протистояння – навести мости між людьми з Московського і Київського патріархатів, знайомитися, спілкуватися.

Коли бачиш живу людину, яка так само, як ти, вірує, міркує, думає, то на душі стає легше. Одразу розумієш, що цей страшний гріх розколу - насправді чиєсь протистояння. Це чиясь війна, не наша, вона ініціюється згори, і комусь потрібна.

Головне - перейти оцей штучно створений кордон і штучно створений образ ворога. До речі, зараз Московський патріархат представляється у ЗМІ в образі ворога. Але це ж теж церква Христова, там теж є люди, віруючі. Щоб позбутися цього образу ворога, треба просто знати людей, знайомитися.

От у нас на місцевому рівні все більше таких міжцерковних контактів, якихось заходів, загальних панахид. Московський патріархат постійно намагається відмежуватися від цього, бо це його зруйнує і зруйнує всю його ідеологічну основу.

– Чого очікуєте від Собору, який відбудеться 15 грудня?

– Зараз дуже творчий час. Ми очікуємо завершення цього об'єднавчого процесу. Це буде непросто, навіть не знаю, які спокуси можуть з'явитися до чи після Собору.

Але для всіх нас дуже важливо, щоб нова церква була не просто автокефальною та незалежною від московсього впливу, а щоб вона почала будувати цю справжню церковність, яка вся поглинута оцими політичними протистояннями, впливами. Щоб вона дійсно ставала совістю народу, еталоном. Щоб там виділялися люди не ті, які більше інтригани, а ті, які здатні бути еталоном християнства.

Як от покійний Любомир Гузар, коли кожне сказане слово – це золото. Ось така церква нам потрібна, в яку люди ходять не тому, що так потрібно, а тому, що душа потребує чогось такого, що справді відповідає Божественному замислу.