Ветеран АТО Юрій Дмитренко: Ми самі створюємо героїв, а потім в них розчаровуємося

Ми зустрічаємося для інтерв'ю в кав’ярні. На столику лежить збірка романів Ремарка, і ветеран війни на Донбасі Юрій Дмитренко одразу жартує:

"Читав Ремарка перед АТО. Зараз я його сприймаю лише як письменника. Для мене він страшенний зрадо*об".

Коли бачиш цього хлопця, мимоволі захоплюєшся його ставленням до життя. У 20 років Юрій пішов у добровольчий батальйон. У вересні 2014-го потрапив на фронт. Півтора року захищав Україну на передовій, але внаслідок поранення втратив ліву ногу.

Попри все, хлопець не перестав жити на повну. Наприкінці минулого року він приніс Україні бронзу на "Іграх героїв". А три місяці тому влаштувався на роботу в патрульну поліцію.

Захищати свою країну на фронті Юрій більше не може. Але переконаний: бути корисним своїй державі можна і в тилу. Починаючи від власної справи, і закінчуючи відповідальним голосом на виборах.

Спецпроект "Вибори вибори" поспілкувався з ветераном про спортивні змагання, війну та відповідальність українців під час виборів.

"Ми не знаємо, що зробила для війни чи для країни людина, яка сидить біля тебе за сусіднім столиком"

– Як тобі вдалося зберегти оптимізм після отримання такої страшної травми?

– Насправді я не вважаю, що в мене дуже важке поранення. Не завжди, коли кінцівки всі на місці, це поранення легше. Я був у госпіталі всього близько двох місяців. Є хлопці, яким зберегли ноги-руки, але вони по півроку-рік перебувають у госпіталі, тому що лікуються постійно. Усе дуже відносно по важкості.

І морально це сприймається нормально. Так само, як і було раніше.

– Я читала твої інтерв'ю. Навіть коли відбулося поранення, ти ставився до цього з позитивом.

– Та просто весело було. Я завжди стараюся багато сміятися. Сміявся, коли мене пораненим витягували, жарти відпускав. Хотів зробити селфач із товаришем, який мене витягував, але не вийшло.

Так само далі в госпіталі постійно сміявся, багато жартував з цього. Люди спочатку не вірили і думали, що це через якісь знеболювальні. Потім вони зрозуміли, що просто я такий є. Не бачу якоїсь причини, щоб через поранення сумувати чи горювати.

– Я знаю, що ти повернувся з травмою, і твої найближчі люди навіть про це не знали.

– Найближчі люди, батьки завжди все дізнаються останніми. Вони спочатку не знали, що я пішов на службу в армію. Потім не знали, що я перебуваю в АТО.

– Що ти їм говорив? Мама телефонує, а ти їй – що?

– Спочатку я просто не казав, що пішов на службу. Я пішов у добровольчий батальйон, але він одразу увійшов до складу Збройних Сил. Я пішов туди в перші дні серпня і до кінця місяця підписав контракт з 54-м окремим розвідувальним батальйоном. Весь цей час я казав батькам, що перебуваю в друзів у Тернополі, поїхав у справах. Тоді вони якось знайшли контакти друзів, подзвонили, а друзі не були в курсі, що я в них.

Тоді я сказав, що вже місяць служу в армії. Ясно, що був шок. Але я брехав, що не в зоні бойових дій. Це був початок осені 2014-го. І я їм казав, що моя частина десь на Волині, ближче до Білорусі, це не АТО. Десь півроку я відбріхувався, а тоді якось спалився. Хоча батьки підозрювали, бо це дуже важко приховувати.

Коли дізналися, зрозуміли. Але їм було важко, тому що це батьки. Вони переживають. Коли отримав поранення, вони не знали більше 5 місяців. Я казав, що просто проходжу службу.

– Ти не хотів їх хвилювати?

– Так. І не хотів, щоб вони сиділи зі мною в госпіталі. Мені було нормально, я відпочивав, а в них на це, як і в більшості людей, реакція була б інша. Мені це не треба було. Для мене це – жалість.

– У мене особисто є відчуття, що люди тут не зовсім розуміють, що війна дуже близько. Що ти про це думаєш? Чому так відбувається?

– Коли на мене подивитися в буденному житті, може також здатися, що я до війни не маю ніякого відношення і не мав ніколи. От ми зараз сидимо в кафешці якійсь. Хтось може прийти, подивитися й сказати – зажралися, в країні війна, а вони сидять собі в кафешках.

Спочатку це теж викликало в мене критику, коли я приїжджав з війни у відпустку. У країні війна, а люди відпочивають, ходять на якісь заходи, розважаються. Спочатку я цього не розумів, але треба було усвідомити, що насправді це нормально і так має бути.

Ми не знаємо, що зробила для війни чи для країни людина, що сидить біля тебе за сусіднім столиком, по-перше. А по-друге, мабуть, так і треба, тому що, мабуть, для того і я воював, щоб у моїй рідній Полтаві та на іншій території України люди не відчували війну.

Мабуть, для того і треба було охороняти території, які охопила війна, щоб у подальшому не треба було їх відвойовувати, і люди морально та психологічно не стикалися з цим.

Ясно, що є багато байдужих людей. Але вони є в будь-якому суспільстві. В одному більше, в іншому – менше. Так сталося. Треба розуміти, що не найкращі люди голосують на виборах, не найкращі люди живуть з тобою на одній вулиці.

– Не всі повертаються з війни і ставляться до життя так позитивно, як ти. Як допомогти тим, хто не може вийти з депресії?

– Багато хто забагато думає і мало робить. Чому в армії головне – когось зайняти справами? Тому що різна дурня в голову лізе. Тут, по факту, те саме.

Багато проблем від незайнятості. Тут треба просто знайти якусь сферу діяльності, у якій ти хочеш розвиватися. Дуже прикольно розказувати, що в усьому винна війна, ПТСР, поранення. Дуже прикольно знімати з себе відповідальність і казати, що тобі хтось винен. Треба починати брати на себе відповідальність. Кажуть, що багато хто потребує після війни якоїсь психологічної допомоги. Це дійсно так, але й багатьом треба просто почати чимось займатися.

"Коли щодня людині говорити, що вона "мусор", вона, мабуть, "мусором" і стане"

– У твоєї ноги є інстаграм. Як виникла така ідея?

– Колись був у Львові. Там біля одного закладу є фігурка чоловіка та стілець, на якому туристи фоткаються. Я дивився на нього і думав – прикольно було би поставити туди ногу. Тоді мені підказали, що є купа інстаграмів, починаючи від качечки для ванни, яку фотографує хтось по всьому світу, закінчуючи котами та собаками. Я й думаю: чого не нога?

– У кого більше підписників – у тебе чи в ноги?

– Підписників більше в мене, але мене впізнають усі по нозі. Мою ногу більше знають, ніж мене. До речі, навіть у Грузії підійшов хлопець привітався, а тоді мені відписали, що він впізнав мене по нозі.

– У тебе дві змінних ноги?

– Три. У мене є бігова, звичайна та для купання. Основна розмальована руками. Це  акрилові фарби. Малював з дівчиною.

– У кінці минулого року ти отримав бронзу на "Іграх героїв". Як гадаєш, завдяки чому?

– Так зірки зійшлися. Насправді я в тих змаганнях взагалі не планував брати участь. За місяць до них у мене була операція. За тиждень – я тільки ходити заново почав. Раз чи два пішов у спортзал і зрозумів: якщо я ходжу вже, то чого б не сходити на змагання? Я не розраховував на призові місця, просто хотів для себе виступити.

– На Іграх ти зустрічався зі спортсменами з інших країн?

– Взагалі мені довелося трохи в житті поспілкуватися з ветеранами. Рік тому я їздив у Хорватію на футбол, і вийшло поспілкуватися з ветеранами хорватської війни. Дуже крутий досвід, тому що вони зараз – це ми через 20 років. У нас дуже схожа ситуація, дуже схожа війна.

Вони з цим "рускім міром" воювали не напряму, тому що це була війна з Сербією, яку підігрівала Росія. Вони в принципі змогли вийти з неї переможцями і відбити свої території назад.

У нас це в рази тяжче, бо Росія прямо під боком, і ми воюємо не з якоюсь Сербією, а напряму з Росією, яка повністю це все фінансує, споряджає, займається військами.

Ветерани розказували, що 4-5 років ви герої в країні, вас ледь не на руках носять, про вас пам'ятають. Далі про вас просто забувають. Головна задача ветеранського руху в них була просто об'єднатися і бути одним цілим. І всі свої питання, проблеми вирішувати разом.

У них це вийшло. І головна наша задача буде саме змогти об'єднатися. Щоб не було, як у нас завжди буває – 100 гетьманів і кожен на свою сторону тягне.

– Що ветерани інших країн знають про Україну?

– Хорвати знають, що в нас війна з проросійськими сепаратистами і, в тому числі, з російськими формуваннями. Вони знають про анексію Криму, про окупацію частини територій.

У минулому році, коли їздив у складі резерву на "Invictus Games" у Торонто, спілкувався з багатьма ветеранами з різних країн світу. В очах західного цивілізованого світу ми так само захисники і ветерани на рівні з ветеранами інших країн.

– Як ти опинився в патрульній поліції?

– Я працюю на цивільній посаді. Не можу бути поліцейським через поранення. Працюю у відділі зв'язків з громадськістю.

– Як виникла така ідея?

– Я сидів і думав: щось треба робити. На той момент я проходив курси з програмування. Працював в одному медичному закладі, модерував сайт. Вирішив, що треба щось трохи, мабуть, змінити.

Проговорився одній своїй подрузі. І так вийшло знайти контакти з нинішнім начальником Департаменту патрульної поліції. Це Євген Жуков, позивний Маршал, він сам колишній учасник бойових дій, теж був поранений. Списався з ним, домовився про зустріч. І наступного дня приніс усі документи. За день-два я вже влаштувався.

– Як ти сприймаєш критику з боку громадськості – мовляв, поліція не виконує обов'язків?

– У нас усе життя завжди поліція нічого не робить і ніколи не буде нічого робить, так само, як і решта служб, на думку декого. Я виходив на патрулювання, мені було цікаво просто подивитися на роботу патрульної зсередини, і це дуже крутий цікавий досвід.

Багато розчарування в деяких наших громадянах. Бо замість того, щоб нормально визнати, що порушив, людина починає на твою адресу просто сипати якийсь бруд.

Я знаю, що всі люди, які зі мною були в патрулі – всі прийшли після 2015-го року. Це все нові вмотивовані люди, які прийшли не на зарплату, а тому що хотіли щось змінити, і їм це подобається. А кожен тобі буде розказувати, наскільки ти погана людина, давати поради і розказувати, де ти будеш стояти і що маєш робити. Я, мабуть, не зміг би працювати патрульним.

Коли щодня людині говорити, що вона "мусор", вона, мабуть, "мусором" і стане. Тому що це пропаганда. Вона діє в нас роками. Роками впихали людям у голову в Криму чи на Донбасі, що вони – Росія. Тому люди і підтримували Росію.

"Люди вважають, що якийсь Месія має їх врятувати. Але так не буває"

– Держава опікується ветеранами? Ти відчуваєш підтримку?

– Прямо гладить по голівці і вкладає спатки. Ставлення може бути різне. Залежно від того, що таке опіка, яка вона потрібна, і чи вона достатня.

По факту, протезування в Україні безкоштовне, у тому числі й для військових. Відносно рівня – я задоволений. Я не переживав щодо протеза з першого свого дня. Мені пояснили, що все буде добре, держава це забезпечує.

– Держава всі три ноги тобі забезпечила?

– Дві. Спортивну забезпечив "Проект підтримки протезування України" Україно-Канадського фонду підтримки. Але зараз Україна також намагається просунутися в спортивному протезуванні і почати забезпечувати спортивним протезуванням тим, кому це необхідно, за державні кошти.

Зараз я потрапив у таку програму на отримання посиленого протезу для заняття кросфітом. На нього можна давати різне навантаження. І зараз, наскільки я знаю, ці кошти виділяє Трастовий фонд НАТО, але в подальшому держава має забезпечити спортивне протезування тим, хто цього потребує. До речі, вони коштують недешево. Моя нога – в районі 70-80 тисяч гривень.

Так само виплачується пенсія. Не знаю, велика чи маленька – я зараз отримую 4,5 тисячі. Для того, щоб прожити в Києві, цього явно не вистачає. Але я можу собі дозволити працювати. І як додатково це достатньо.

Я отримав також компенсацію за групою інвалідності після поранення. Півтора роки тому це було десь близько 10 тисяч доларів. Не знаю, це багато чи мало, але, на мою думку, цього достатньо, наприклад, щоб відкрити свою власну справу.

Оскільки я знімав квартири та жив по гуртожитках, держава забезпечила мене коштами, я купив квартиру. З ким я спілкувався – майже всі люди, які отримали поранення та групи інвалідності, отримали кошти на квартиру або квартиру. Проблеми є, в основному, з документами та отриманням землі. Але часто це проблеми на рівні військової частини, які вирішуються.

– Чи слідкуєш ти за політикою і чи ходиш на вибори?

– Останні вибори, на яких я був, це вибори президента. Тоді я далі пішов на службу в армію і в парламентських участі не брав. Ясно, що для мене ця тема цікава. Цим треба цікавитися, бо так живе твоя країна, а виборами визначається її подальший рух і доля.

– Коли ти ходиш на вибори, то за якими критеріями голосуєш за кандидата?

– Я не ходив уже чотири роки. У нас є така проблема, що люди дуже люблять створювати героїв і кумирів в Україні. Не знаю, може, таке скрізь в усьому світі, але в нас – особливо. Ми дуже любимо створити з людини, яка скаже кілька популістичних слів чи заявок, героя. Ми обпікаємося на цьому щодня. Навіть на футболі обпеклися.

Ми створюємо героїв, а тоді в них розчаровуємося. І так кожного разу. Іноді мені хочеться скрінити людей, які пишуть щось на хвилі героїзації когось у черговий раз. А тоді – як за кілька днів вони цю людину обгаджують.

Я реально вірю в те, що якби вибрали президентом Ілона Маска, то за місяць його би обгадили всі ті, хто його вибрав.

Тому що люди вважають, що якийсь Месія має їх врятувати. Прийде якийсь новий варяг, чекають когось з півдня. Але так не буває. По-перше, що одна людина нічого не вирішить. По-друге, ніхто не хоче змінюватися сам, але всі кажуть – хай син Порошенка йде воює.

Дуже легко зняти з себе відповідальність. Це найлегше, що можна зробити. Бо коли виходиш з зони комфорту, то завжди треба думати. Коли йдеться про вибори, то це найважче. Треба ж погуглити, пошукати інформацію, витратити день, щоб визначитися, хороша людина ваш кандидат чи погана. Легше здуру за когось проголосувати.

У нас дуже люблять говорити, що риба гниє з голови, але насправді загнивання починається саме з нутрощів. Голова потім засихає. Треба про це задуматися.

– Як людей спонукати цікавитися політикою?

– Це не зміниш. Це просто сутність самого суспільства. Що погано – вони голосують на виборах, що добре – далі вони дуже мало в чому беруть участь.

Є якась критична маса населення. Дуже часто це до 5%. Їх достатньо, щоб відбулися якісь зміни. І це стосується будь-чого – політики, виборів, реформ. Саме ці люди рухають країну.

– На попередніх парламентських виборах була тенденція включати в списки ветеранів війни. Або вони йшли самі. Як ти до цього ставишся? Чи повинні такі люди йти в політику?

– Однозначно, що повинні. Дуже багато ветеранів – це ідейні люди, які хочуть багато будувати. Дуже круто, коли їхня енергія виливається в корисне.

– Цікаво, що саме ветерани та релігія ділять в Україні першість серед довіри населення. Тому зрозуміло, чому люди голосують за ветеранів. Але немає людей, які би цим не користувалися. Як зрозуміти, що кандидат-ветеран – справді достойна людина?

– Перевірити. Це все дуже легко. Треба думати і запитувати. Ясно, що є багато самозванців. Не завжди ветеран – це ідеальний кандидат чи ідеальна людина. Не завжди ветеран є героєм. Взагалі, на мою думку, героїзація – це дуже погано. Людина може бути героєм на війні, але це не значить, що вона герой у всьому і скрізь, тому що є одна справа – це зона бойових дій, інша – побутове життя, громадська робота, політика.

Якщо ти натягаєш на себе образ ветерана і приймаєш його, то твоя відповідальність за все сказане-зроблене ще більша. Ти уособлюєш образ ветеранів.

– Чи хотів би сам колись піти в політику?

– Ні, я не готовий. Не в найближчі роки – це точно. Я не шукаю такої можливості, і такої ідеї й близько немає. Справа не в тому, що немає політичних сил, до яких є довіра, чи я не хочу вимазатися об когось. Важко працювати, коли в тебе є свої ідеали. Якщо б щось пішло не так, я би розвернувся і пішов, а так не можна робити, тому що це робота.

– Якою ти хотів би бачити країну після наступних виборів?

– Не Юліну. Ясно, що так війна на Донбасі дуже швидко завершиться. Війни закінчуються або мирними договорняками, або перемогою однією з країн. І та війна дуже швидко закінчиться так, як бажає більша частина виборців. Але це точно не буде перемога нашої країни.

Як мінімум, я хочу, щоб Україна не змінила свій проєвропейський демократичний курс. Щоб реформи, які тільки почалися, не застигли на місці. Уже дуже багато напрацьовано, але й багато не зроблено.

Але головне, щоб ми не відкотилися назад. Не хочу, щоб вибори стали кроком у прірву. Можуть початися невідворотні процеси. Ясно, що держава Україна буде завжди, питання – наскільки вона буде незалежною.