Середа, 27 червня 2018, 13:12
Чотири свідки ухвалення Конституції – Віктор Мусіяка, Олександр Мороз, Роман Безсмертний та Іван Заєць – згадують найяскравіші моменти засідання Верховної Ради в ніч з 27 на 28 червня 1996 року.
О 9:18 ранку 28 червня 1996 року у Верховній Раді вирували емоції. Після майже доби в сесійній залі, ледве стоячи на ногах, народні депутати аплодували та плакали від щастя – щойно вони ухвалили Конституцію Незалежної України.
Ця подія є дійсно епохальною. Адже саме Конституція стала правовим підтвердженням того, що Українська держава відбулася. І саме Конституція офіційно визначила демократичний курс розвитку країни, що нарешті дозволило порвати з радянським минулим.
Водночас сам процес написання та голосування Конституції був далеко не таким урочистим.
Політичні протистояння та непростий соціально-економічний стан не дозволили Україні ухвалити Конституцію в перші роки незалежності. До 28 червня 1996 року Україна жила за за Конституцією УРСР, ухваленою в 1978-му.
За президентства Леоніда Кучми та головування в парламенті Олександра Мороза процес хоч і з баталіями, але зрушив з місця. Кучма хотів сконцентрувати владу в своїх руках, посилюючи повноваження президента. Мороз вважав, що це призведе до диктатури, і наполягав на ключовій ролі парламенту в Україні. Дискусії та обговорення майбутньої Конституції продовжувалися.
Рушієм ситуації став несподіваний указ Леоніда Кучми від 26 червня 1996 року про проведення у вересні Всеукраїнського референдуму щодо ухвалення Конституції. На народне обговорення виносився той варіант документу, який концентрував владу в руках президента. Більш демократичний текст Тимчасової спеціальної комісії, над яким з лютого працювала група парламентарів на чолі з Михайлом Сиротою, не брався до уваги.
Щоб не допустити проведення референдуму, вже 27 червня Мороз ініціював невідкладний розгляд проекту Конституції на основі тексту Тимчасової комісії. Відтак, депутати безперервно ухвалювали Основний Закон цілу добу – аж до ранку 28 червня.
Спецпроект "Вибори вибори" пропонує зануритися в атмосферу Верховної Ради тих днів і дізнатися про всі перипетії, що відбувалися в парламенті, від безпосередніх свідків народження Конституції – Віктора Мусіяки, Олександра Мороза, Романа Безсмертного та Івана Зайця.
Вони мали різні ідеологічні позиції та представляли протилежні політичні табори.
Але попри це зуміли поступитися принципами, знайти компроміс та об'єдналися заради майбутнього України.
Найяскравіші спогади Конституційної доби 27-28 червня 1996 року від її безпосередніх учасників.
ОЛЕКСАНДР МОРОЗ
У 1996 році – голова Верховної Ради України, голова Соціалістичної партії України
Про несподіване рішення президента Кучми провести референдум:
Прийшовши вранці 27 червня на роботу, я запросив керівників фракцій і сказав: "Оскільки рішення президента про референдум повністю неконституційне, вважаймо, що його немає". Ми створили чотири депутатські робочі групи, які опрацьовували неузгоджені позиції по системі влади, символіці, приватній власності тощо.
Деякі депутати, залежні від президента (у тому числі національно орієнтовані), домовилися, що після 16 години на реєстрацію не з’являться. Тож я вніс пропозицію проводити засідання Ради без перерви.
Про присутність Адміністрації президента під час голосування за Конституцію:
Уже коли голосували за статті Конституції в сесійній залі, довелося зруйнувати зв'язок Адміністрації президента з віце-прем’єром "з питань Конституції" Олександром Ємцем (винахід української влади). Він сидів у ложі уряду і диригував голосуванням, одержуючи вказівку з Адміністрації президента.
Я попросив Олександра Ткаченка (тоді – перший заступник голови Верховної Ради – УП) зробити так, щоб телефон "поламався". Як він це зробив, не знаю. Далі, коли потрібно було визначатися щодо голосування, Ємець біг у приймальню за вказівкою, а коли повертався, то стаття була вже проголосована. Зрештою, він згодився, що треба працювати над завершенням Конституції.
Ніч була дуже складною, виснажливою.
До речі, вже вранці тодішній голова Держтелерадіо чомусь не вмикав трансляцію засідання Ради. Йому підказали, що в Конституції його посада погоджується парламентом. Трансляція пішла.
Про свою позицію щодо української мови як єдиної державної:
Дехто дорікає мені позицією щодо мови і символіки... Нагадаю, що статтю 10 про мови я ставив на голосування 17 разів. Про символіку – 27 разів. Причому ніяких "зачіпок" не можна знайти щодо порядку, регламенту і правомірності прийнятого документу. Хоч це вимагало часу і терпіння.
Про те, як стимулював депутатів працювати:
Керівництво парламентом вимагає повної самовіддачі. Я ніколи не їхав з роботи раніше опівночі. І з 8 ранку я вже був на робочому місці. Читав усі проекти, всі документи, які розглядалися. Коли піднімав руку депутат, щоб йому надали слово, я наперед знав, що він скаже.
Зустрічався з усіма керівниками фракцій. І індивідуально, і разом. Ми все обговорювали перед розглядом конкретних питань, радилися як краще бути, як шукати компроміс.
Про сепаратизм у Криму в 90-х:
Пригадую, як одностайно за моєю пропозицію прийняли рішення щодо скасування посади президента в Криму. Пригадую, їхав у Суми на зустріч із громадськістю, а в цей час по радіо йде інформація, що в Криму Юрій Мєшков (був обраний "президентом Криму" 30 січня 1994 року, відомий як лідер кримських сепаратистів – УП) починає черговий конфлікт. Набираю президента, кажу: "Ви повинні втрутитися в цю ситуацію". Він "з’їхав": "Це питання парламенту".
Вранці в Києві на погоджувальній раді зробив пропозицію – внести в порядок денний питання про інститут президента в Криму. Обговорили це питання і протягом півгодини проголосували за скасування посади. Я полетів у Крим і на засіданні їхнього парламенту сказав: "У вас президента немає". Все було сприйнято нормально.
Про сприйняття Кучмою ухвалення Конституції:
Вранці 28 червня Кучмі передали – якщо він не прийде, то Конституція буде прийнята без президента.
Кучма прийшов на засідання, вперше виступив без папірця. І, як не дивно, сказав розумні речі, з повагою до депутатів.
Уже після засідання він запросив мене в Маріїнський палац, де вручали дипломи випускникам військових академій. Я почувався так, ніби на електрозварку надивився. Кучма запитав: "Як тобі це вдалося?". Кажу: "Іншим разом розкажу". Іншого разу за 22 роки не трапилося.
Про те, як вдалося об'єднати депутатів навколо Конституції:
Я виходжу з того, що депутати, різні за політичними поглядами і якими ще не керував меркантильний інтерес (як нинішніми), все-таки піднялися над своїми розбіжностями. Вони для держави, для народу зробили надзвичайно важливий крок і створили акт, який дав нам можливість сказати: "Ми є держава".
Про святкування ухвалення Конституції:
Святкувати починали вже після ухвалення Конституції. У буфеті випили по келиху шампанського. Прийшли навіть ті, хто ніякого відношення до прийняття Конституції не мав. Не буду називати прізвища, але це відомі посадовці.
Згодом поїхав додому. У машині заснув.
ВІКТОР МУСІЯКА
У 1996 році – народний депутат, постійний представник президента у Верховній Раді. У день ухвалення Конституції святкував день народження.
Про рішення Леоніда Кучми провести референдум по Конституції:
27 червня 1996 року Леонід Кучма провів засідання Ради регіонів, потім зібрав Раду національної безпеки. Настрій я мав далеко не піднесений, адже президент прийняв рішення провести у вересні референдум щодо Конституції. Причому по тексту, який впроваджував суперпрезидентські повноваження, а не по більш демократичному варіанту, який підготувала парламентська Тимчасова спеціальна комісія з доопрацювання проекту Конституції. Дізнавшись про це, я подав заяву про відставку з посади постійного представника президента у Верховній Раді.
Ми з Михайлом Сиротою практично щодня зустрічалися з президентом, обговорювали статті проекту Конституції, підготовлені Тимчасовою комісією. По суті, Кучма разом з Тимчасовою комісією опрацьовував проект майбутньої Конституції.
Наші розмови з президентом були важкі, оскільки його "накачували" – Дмитро Табачник (тодішній голова АП – УП), інші зацікавлені особи з оточення – проти всього, що пропонувала депутатська комісія.
Мені розповідали, що Табачник говорив президенту, мовляв: "Мусіяка не представник президента в парламенті, а представник парламенту при президенті".
Але часто наші з Сиротою аргументи схиляли Кучму до сприйняття змісту відповідних статей проекту, пропонованого комісією.
Про Бога та сумління в Конституції:
Коли почали голосувати преамбулу Конституції, там були такі слова: "Усвідомлюючи відповідальність перед Богом". Щоб затвердити преамбулу треба набрати 300 голосів. "Лівих" депутатів (комуністів, селян і соціалістів) було до 180. І от не хочуть вони голосувати за таку преамбулу і все – вони ж атеїсти, "безбожники".
Тривають довгі обговорення. Врешті-решт Олександр Мороз пропонує: "Давайте так: хто вірить у Бога – усвідомлює свою відповідальність перед Богом. Хто не вірить у Бога – вписуємо через кому: "перед власною совістю".
І знаєте – проголосували.
Про святкування дня народження в парламенті:
Уночі на 28 червня мене почали вітати з днем народження. Хтось із депутатів вручив мені пляшку рожевого шампанського, яку відкоркували вранці.
Голова Верховної Ради мене поздоровив і надав слово. Я подякував за поздоровлення і попросив колег зробити мені подарунок – прийняти Конституцію.
Тоді ж депутат і письменник Володимир Яворівський привітав мене віршем: "Півстоліття Мусіяці, комуністів б'єм по с…і!". А я його зупиняв: "Ти що! Нам їхні голоси потрібні! Мовчи, а то вони образяться і не будуть голосувати".
Про те, як Уряд ледь не зірвав голосування по Конституції:
Несподівано о 3-й ночі починають із ложі уряду йти міністри. У той час міністри були і депутатами. Швидше за все з президентської адміністрації була дана така команда, щоб зірвати голосування: кожен голос був важливий.
Прем’єр-міністр Павло Лазаренко повідомляє, що в них позачергове термінове виїзне засідання Кабміну в Черкасах і треба їхати. Тут знову слід віддати належне Олександру Морозу, який запропонував після прийняття Конституції проголосувати питання про зняття депутатських повноважень з усіх членів уряду.
Усі міністри повернулися до зали засідань.
Про те, як ухвалювали символіку України:
Десь з 4 по 7 ранку ми не могли вирішити питання про Крим і символіку України.
"Ліві" ніяк не хотіли жовто-блакитний стяг. Мовляв: "Це бандерівці, петлюрівці той стяг привезли! Хоча б десь має бути щось червоне – хоч полосочка якась!".
Голосуємо-голосуємо – то 290 набираємо, то 297, то 295. А це вже 7 ранку. Стан ніякий.
Я підійшов до Мороза і попросив надати слово. Він теж уже весь чорний сидів у президії. Я був практично "на автопілоті". Виступ мій був спонтанний, без будь-яких політичних аргументів: "Подивіться на табло, там – 7 ранку. Мені – 50. Прошу всіх, хто мене поважає – проголосуйте!". Горло стисло. Я вийшов із зали. За хвилину-другу почув вибух аплодисментів. Значить – є 300 голосів "за".
Про зустріч із президентом після відставки:
Після проголошення Конституції поїхав до готелю, де мешкав, відсипатися. А в мене ж день народження, приїхали з Харкова дружина і доньки. Десь об 11 ранку стук у двері. Відчиняю, а там корзина квітів від президента. Поздоровлення передали.
Того ж року, 3 жовтня, мене обрали заступником голови Верховної Ради. Леонід Кучма прислав мені листівку-поздоровлення. Я сів писати у відповідь подяку. Зайшов до кабінету один із колег-депутатів, питає, кому пишу. Каже: "Слухай, будь меншим – подзвони йому і подякуй".
Я набираю, дякую за вітання, а Кучма питає: "Чи можеш ти зараз приїхати?". Коли я зайшов до його кабінету, він зустрів мене біля порогу. Кажу йому: "Щось ми давно не бачилися". Він у відповідь: "Обидва винні". Я з ним був згідний.
ІВАН ЗАЄЦЬ
У 1996 році – депутат Верховної Ради з фракції "Народного Руху України", член Конституційної комісії та Тимчасової спеціальної комісії по опрацюванню проекту Конституції.
Про розстановку сил у Верховній Раді в 1996 році:
За політичними вподобаннями в другій Верховній Раді чітко викристалізувалися дві політичні сили – ліві та демократи.
При написанні й ухваленні Конституції комуністи та соціалісти орієнтувалися на ідеологічні концепції та практики радянського періоду. Вони розглядали конституційний процес як технологію для реваншу, який ще включав мрії про відновлення російської імперії. Тому всіляко затягували конституційний процес.
На противагу їм, демократичні сили виступали за якнайскоріше ухвалення Конституції. Нова Конституція розглядалася ними як надзвичайної ваги установчий документ відновленої української державності.
Втім, у Верховній Раді були ще дві групи народних депутатів. Одна з них не мала чіткого ідеологічного забарвлення і часто приставала до більшості. Інша група складалася з представників нових регіональних еліт, які формувалися кримінальними угрупованнями.
Про нові регіональні еліти у Верховній Раді:
Саме в цей час криміналітет активно підгрібав під себе державну власність і потребував легітимізації. Регіональні еліти наполегливо обзаводилися власними ЗМІ. У парламенті регіональні еліти переважно були представлені "червоними директорами" та так званою господарською номенклатурою, які намагалися використати конституційний процес для посилення своїх позицій у регіонах, а потім і на національному рівні. "Червоні директори" не раз вступали в конституційному процесі в ситуативні союзи з лівими. Читайте також
Показовим було намагання вилучити зі статті 79 про присягу народного депутата положення, яким народні депутати зобов'язуються "виконувати свої обов'язки в інтересах усіх співвітчизників". Проти цієї норми виступив лідер КПУ Петро Симоненко та рупор регіональної еліти Харківщини Володимир Алексєєв, який наполягав, що народний депутат має "діяти відповідно до передвиборчої програми".
Про те, як ухвалювали символіку України:
Ліві ортодокси та проросійські найманці намагалися не допустити конституційного затвердження символів, які вже 5 років використовувалися як державні. Це – синьо-жовтий прапор, тризуб та гімн "Ще не вмерла Україна". Оскільки комуністична символіка не проходила за жодних умов, то ліві наполегливо пропонували відкласти остаточне вирішення цього питання ще на роки.
Така пропозиція цілком справедливо не сприймалася демократичною частиною парламенту. Питання символіки в ту ніч стало найбільшою проблемою для ухвалення Конституції.
Про протистояння президента та спікера:
Між Морозом та Кучмою постійно йшла боротьба. Мороз був лідером прокомуністичних сил, тому був прихильником організації влади на принципах так званого радянського народовладдя. Він постійно торпедував президентську форму правління і намагався вибудувати парламентську форму правління на базі системи рад.
Мороз – дуалістична натура. З однієї сторони, він не переставав ідентифікувати себе українцем, а з іншої, постійно боровся за державність російської мови. Ліві на чолі з Морозом послідовно намагалися зробити питання мови та символіки предметом торгу при ухваленні Конституції.
Конституційне затвердження державних символів відбулося лише в пакеті з питанням про статус Криму та з питанням призначення і звільнення прем'єр-міністра.
Про вплив Москви на конституційний процес:
Таке втручання було. Я відчув його, коли Конституційна комісія виписувала норми про іноземні бази на території України.
У статті 17 Конституції записано: "На території України не допускається розташування іноземних військових баз". Водночас, 14 пункт перехідних положень має таку норму: "Використання існуючих військових баз на території України для тимчасового перебування іноземних військових формувань можливе на умовах оренди в порядку, визначеному міжнародними договорами України і ратифікованими Верховною Радою".
Я був категорично проти такої редакції 14 пункту. Він не містив жодних часових обмежень. Як і багато інших, які слід було вписати. І дозволив Москві нав'язати дуже невигідні для України договори про базування свого ЧФ на нашій території.
Під час обговорення в Конституційній комісії цих норм один член комісії сказав мені: "Якщо виступатимеш проти цього 14 пункту, то я не буду підтримувати тебе по 10 статті Конституції".
Я вважаю, що тут працювала Москва. Відчувалося, що імпульси йшли з Адміністрації президента.
РОМАН БЕЗСМЕРТНИЙ
У 1996 році – народний депутат, секретар депутатської групи "Державність". Член Тимчасової спеціальної комісії по опрацюванню проекту Конституції. Один із основних авторів Конституції
Про атмосферу у Верховній Раді 27 червня 1996 року:
У цей день у Верховній Раді почалася якась незрозуміла суєта. Ми, як завжди, працювати в групі по Конституції (тут і далі мається на увазі Тимчасова спеціальна комісія – УП), яка діяла з кінця лютого 1996 року за ініціативи академіка Ігоря Юхновського.
Десь під обід стало зрозуміло, що переляк та біганина в парламенті виникли через ідею проведення референдуму з прийняття Основного закону. Вже під вечір заговорили про указ про розпуск Верховної Ради. Більше того, залом вже почали носити якийсь текст указу.
Тож керівництво парламенту, яке було в складних відносинах з президентом, під тиском ситуації почало засідання й ухвалило рішення, що воно не закриється, поки Конституція не буде прийнята.
Про найконфліктніші статті Конституції:
Бігай – не бігай, а залишалися кілька питань, по яких ні в рамках Тимчасової спеціальної групи, ні в рамках Верховної Ради прийняти рішення не вдалося.
Перший "стоп-кран" – це згадка про Бога в преамбулі. Другий – "Український народ" чи "народ України". Це взагалі було питання життя і смерті. Зрештою, Іван Попеску, депутат від Чернівецької області, знайшов формулу, що "Український народ" треба писати з великої літери як власну назву (таким чином уникли етнічної прив’язки).
Третє – це державна мова, четверте – символіка. І п’ятим питанням було Конституція Криму чи статут Криму. Також виникло багато дискусій про приватну власність, місцеве самоврядування й уряд.
Я належу до тих, хто всю ніч стояв на трибуні Верховної Ради. Мені довелося доповідати частину про місцеве самоврядування та організацію місцевої влади.
Про те, чи дійсно частина депутатів хотіла зірвати голосування по Конституції:
27 червня 1996 року в нашому середовищі ідеї про те, щоб не реєструватися, не було. Це неправда.
На той момент до національно-демократичних груп парламенту належало два об’єднання – це фракція "Народний рух" і депутатська група "Державність". Загалом 72 депутати, у тому числі і я. На той момент 72 особи вже не могли зірвати засідання Верховної Ради.
До того ж, ці два об`єднання, власне, і були серцевиною робочих груп по Конституції.
Поясню, звідки взялася ця теза про "зрив" засідання. Текст указу про референдум і про розпуск Верховної Ради занесли і передали через депутатів "Народного руху". Я розумію прекрасно, що це був дуже грамотний і тактичний хід Адміністрації президента. Це використали як тиск на іншу частину депутатського корпусу.
Про цікаві моменти під час голосування:
Всякі моменти були – і смішні, і сумні. Щодо символіки та мови взагалі драматична історія – більше кількох десятків голосувань та ще й з матами, криками на весь парламент.
Були різні цікаві пропозиції. Наприклад, академік Володимир Семиноженко пропонував, щоб Україна мала декілька столиць. Юридична столиця – це Харків, адміністративна – Київ, фінансова – Дніпропетровськ.
Вночі ні з того ні з сього нардеп Віктор Меркушов вносить пропозиції (нібито від себе, але, зрозуміло, вони були від тодішнього голови уряду Павла Лазаренка), де головою виконавчої влади в Україні визначається прем’єр, а не президент...
Про відданість роботі тодішніх народних депутатів:
Знаєте, чим відрізнялася наша ініціативна група по Конституції? Для нас це було життя. За всі чотири місяці роботи Конституція стала частиною сім’ї.
Я пам’ятаю ці дні, коли ми пізніми вечорами розходилися, а іноді й не розходилися – ночували в комітетах Верховної Ради. У кабінеті Володимира Стретовича (тоді – голова комітету з питань правової політики) були лавки, кілька крісел. Поки хтось один читає текст, інший піде поспить дві години.
Комусь, наприклад, Ігорю Юхновському, Вадиму Гетьману, В'ячеславу Чорноволу, так самовіддано працювати дозволяв досвід. А таким як я, Олександр Лавринович, Сергій Соболєв – молодість. Був азарт, бажання, розуміння і тривога.
Взагалі парламент того рівня – це січові діди. Це люди з колосальним досвідом, іменами. І їхній авторитет, їхня поведінка, висловлювання ламали хід подій.
Про значення Конституції для країни:
Для мене прийнята Конституція – це відповідь на питання бути Українській державі чи не бути. Оті слова, які пізніше скаже Кучма: "Українська держава відбулася", – це справді суть ситуації.
Після 28 червня 1996 року тривога, що України як держави може не бути, для мене зникла. Хоча стало зрозуміло, що попереду ще маса роботи.
