Вівторок, 12 червня 2018, 15:02
Останнім часом історії, у яких фігурують українські музеї, більше не асоціюються зі спокійними залами, запиленими експонатами та сплячими бабусями на стільцях у кутках. Так, музей на Поштовій площі в Києві ще не створений, але навколо нього вже виник скандал. Часто-густо доля українських закладів історії та культури залежить від політичних рішень.
Особливо яскраво ця тенденція проявилася в Одесі під час виборів нового директора художнього музею. "На виборах мера іноді буває більше крові, але не буває більшого бруду, ніж було на цьому конкурсі," – згадує той період Олександр Ройтбурд.
Художник-модерніст виграв конкурс на посаду директора наприкінці минулого року. Але з цим не погодилися депутати з місцевого "Опозиційного блоку". Попри те, що облрада кандидатуру художника не підтримала голосуванням, очільник області Максим Степанов виступив за Ройтбурда, і той очолив музей у березні цього року.
Новий директор обіцяє змінити режим роботи та звички закладу, модернізувати виставки та зробити його відкритим для всіх. "У тому числі і для моїх політичних опонентів," – конкретизує Ройтбурд.
Спецпроект "Вибори вибори" поспілкувався з директором Одеського художнього музею Олександром Ройтбурдом про те, що вже зроблено на новій посаді, про плани перетворень, а також про втручання політики в мистецтво і головну проблему українських виборів.
– Ви вже кілька місяців на посаді. Не шкодуєте, що взялися за цю справу?
– Тут цікаво працювати і є що робити. Може, у мене стало менше часу для того, щоб писати картини, але творчі амбіції можна реалізовувати не лише шляхом створення якогось артефакту, але й шляхом створення якогось більш глобального меседжу. Музей – це інструмент для цього. Зараз це поле моєї реалізації, тому я не відчуваю великих змін у способі життя.
– Ви все-таки більше почуваєтесь управлінцем чи художником?
– Скоріше, я почуваюся куратором. Бо в музеї центральна фігура – не адміністратор, а куратор. Авжеж, доводиться займатися адміністративними проблемами, але мої амбіції полягають, скоріше, у царині кураторської діяльності. Я хочу переосмислити колекції, перезавантажити місце музею в суспільстві. Це мені цікавіше, ніж вирішувати, чи виписати 50% надбавку до зарплати прибиральниці, яка йде у відпустку.
– Що маєте на увазі, коли кажете, що збираєтеся змінити становище музею в суспільстві?
– Зараз музей став відкритим. У музей прийшли інші люди: молодь, представники креативного класу, діти. Раніше в музеї більша частина відвідувачів – це були чи студенти спеціальних закладів, які відвідували його в процесі навчання, чи пенсіонери, які ностальгували за тим музеєм, який був раніше. Ми трошки змінили контингент.
У нас почали з’являтися музейники. Таким музейником був гурт Жадана, потім у цьому ж форматі приходив і Марат Гельман, і російський поет Орлуша, і Андрій Федорів, київський маркетолог. Тобто в музей люди почали ходити не лише дивитися на картини і слухати лекції, які їм розкажуть про те, що таке образотворче мистецтво, але й спілкуватися на актуальніші теми.
На "Ночі в музеї" у нас грало фантастичне джазове тріо Андрія Показа з Одеси. Музей перестав бути просто місцем, де можна отримати якусь нову інформацію та традиційно пройтися і побачити ці самі картини на цьому самому місці.
– На початку березня, як тільки ви приступили до роботи в музеї, було багато речей, за які, як ви казали, треба взятися: це і розширення площі, і зміна в графіку виставок, і зміна розкладу роботи, і "подивитися, на якому світі цей музей". Щось уже вдалося зробити?
– Графік роботи трошки змінили. Це дуже важко, бо дехто з працівниць музею живе десь далеко. Їм тяжко добиратися додому. Ось, наприклад, коли ми робили "Ніч у музеї", то лише завдяки нашим друзям у таксі змогли розвезти по хатах цих бабусь, які живуть далеко і не можуть уже в пізній час самостійно добиратися додому.
На стадії вирішення проблема з ремонтом, з проектно-кошторисною документацією. Це дуже повільно, дуже багато бюрократії, дуже багато процедур, які дісталися нам від Радянського Союзу, бюрократичних узгоджень, без яких, мабуть, можна було би обійтися, але вони є, і треба їх проходити.
– Конкурс на посаду директора музею був досить скандальним. Одна одеська журналістка навіть порівняла ці баталії з виборами мера.
– На виборах мера іноді буває більше крові, але не буває більшого бруду, ніж було на цьому конкурсі.
– Зараз ви відчуваєте спротив або тиск на свою роботу?
– Я відчуваю, що зовсім ірраціональний та нічим не зумовлений тиск деяких альтернативно обдарованих депутатів з "Опоблоку", не слабшає. Я розумію, що це абсурд, дуже брудна маніпуляція, що це брехня на брехні.
Але я намагаюся не те, щоб бути чемним, але не загострювати. Я все ж таки вірю в те, що люди за своєю природою не завжди уроди, і, може, вони щось зрозуміють, чи їм раптом соромно стане, чи вони перетворяться з людей, які заважають музею працювати, на людей, які будуть йому допомагати. Буває ж таке.
– Ви справді в це вірите?
– В історії ж були випадки, що хтось був поганий, а потім став хорошим.
– На вашу думку, наскільки це взагалі адекватно, що політика втручається в культуру?
– Це залишки радянської спадщини, де культура носила функцію пропаганди та реалізовувала політику партії по створенню в країні єдиної ідеології. У мене є політичні погляди. Вони ворожі політичним поглядам цих панів.
Але мої політичні вподобання призупиняються в той момент, як я переступаю поріг музею. Бо музей для всіх, у тому числі і для моїх політичних опонентів, і для моїх особистих ворогів, і навіть для ідіотів, бо вони теж є членами суспільства.
"Чому людина може собі дозволити купити пляшку горілки і не може собі дозволити за ті ж гроші піти в музей? Бо не в пріоритетах"
– Ви колись сказали, що Україні притаманна совкова індиферентність до культури. Це було років 10 тому.
– А що, щось змінилося з того часу? Вона не тільки совкова, а ще й провінційна. Бо завжди діячі культури з України мігрували в столиці імперій і культурою було те, що наша країна отримувала з цих столиць. Хоча значною мірою вона робилася руками, мізками, талантом українців і вихідців з України. Але санкціоновано це було згори.
Може, через це Україна не вміє досі цінувати власні культурні явища, доки вони не отримають якусь зовнішню санкцію. Це такий комплекс меншовартості. Навіть є таке в підсвідомості – якщо він нікуди не поїхав, а лишився в Україні, може, він ніде більше не потрібен? Може, він нічого більшого не вартий? Це те, що буде лікуватися поколіннями. Воно долається і буде подолано.
– Для того, щоб потрапити в європейський музей, треба постояти чергу й заплатити до кількасот євро.
– Кількадесят. 20-30 євро, але не сотень. Черги бувають, але не завжди і не в будь-який музей. У Галерею Уффіці – так. Але навіть поруч з Уффіці в Палаццо Медічі вже нема черг. Найбільш світові музеї – треба заплатити більше й відстояти чергу. Але музеї в основному є досить демократичними. Зали заповнені в середньому більше, ніж в Україні.
Але це не значить, що такий уже катастрофічний розрив і його не можна здолати. Можна, якщо музеї стануть більш живими, якщо музеям дати більше автономії, самостійності, можливості заробляти, рекламувати та піарити свої колекції, залучати людей у музей як у центр дозвілля.
– В Україні я можу купити квиток за 10 гривень і ходити по залах одна.
– По-перше, у нас є пільгові квитки. А по-друге, скільки коштує келих вина? А скільки коштує пляшка пива? А чому людина може собі дозволити купити пляшку горілки і не може собі дозволити за ті ж гроші піти в музей? Бо не в пріоритетах. Бо звикли, що в радянські часи білет у музей коштував стільки, скільки білет на трамвай.
Читайте також
Але ж радянська влада інакше фінансувала музеї, у тому числі через податки, через те, що були якісь спеціальні видатки на культуру з капітальних будівництв. Ця система була не дуже правильна, вона була занадто ідеологізована, але вона працювала. Тепер її немає.
Ми скаржилися, що за радянських часів культура фінансувалася за залишковим принципом, а тепер – залишковим принципом від залишкового принципу. Тобто музей мусить виживати. І те, що квиток у музей у нас коштує 70 гривень, а коли є якась виставка, на яку ми витрачаємо ще якісь сили і гроші, то 90, – це абсолютно нормально.
– Зараз основне джерело фінансування бюджету музею – це державний бюджет?
– Це державний обласний бюджет. Але він зараз може бути лише бюджетом виживання, бо більшість грошей, за законом про місцеве самоврядування, акумулює зараз міський бюджет. А місто нас не фінансує.
Ми намагаємося з міським керівництвом розмовляти і переконувати, що одна справа підпорядкування, друга справа – що це в будь-якому випадку власність місцевої територіальної громади. Так, обласної громади, але, зокрема, міської. І тому місто має піклуватися про музей. І ми це будемо доводити. Сподіваємося, нас почують.
– У такому разі, чи можуть музеї в Україні існувати за рахунок грантів або міжнародного донорства?
– Можемо розглядати такий варіант. Ми на це й розраховували. Але ще пройшло замало часу. Це треба вивчити, де брати, під що брати, якось зарекомендувати себе, обрости репутацією.
По-друге, сил не вистачає. Коли до музею як волонтери прийшла молода команда, була певність, що зараз вони знайдуть багато грантів і тут усе перетворять. Але вони працюють з 10 ранку до 10 вечора і не мають часу навіть з сім’єю зустрітися. Музей, особливо в тому стані, у якому він зараз, займає весь час.
Мені здавалося, що я прийду й скажу – ось тут змінити – й піду додому. Ось три дні тому ми замінили 10 картин в експозиції. За цей час я чотири рази обійшов усі зали музею, тричі спускався до сховищ і ще разів п’ять піднімався на другий поверх і спускався донизу. Коли я прийшов додому, то в мене просто ноги відвалилися. Я окремо, а вони десь окремо. Я більше нічого не міг робити.
– Як ви оцінюєте роботу Міністерства культури? Така структура потрібна Україні?
– Структура така, як Міністерство культури, Україні потрібна. Але наявна модель міністерства неефективна. У нього немає механізмів розвитку, і сама структура життєдіяльності закладів культури заперечує можливість радикального розвитку і модернізації.
Україні потрібна музейна реформа, і пан Нищук (міністр культури) це розуміє. Але з іншого боку я розумію, що подолати інерцію існуючої системи на рівні міністерства ще складніше, ніж на рівні музею. Одна справа, що він розуміє і щиро цього хоче, це дійсно його бажання й бачення, інша справа – як це реалізувати.
– Які складові в музейної реформи, як її бачите ви?
– Ми готуємо якісь пропозиції, бо я є членом колегії міністерства. Разом з іншими членами ми спілкуємося з музейною спільнотою. Ще, мабуть, не час їх оголошувати.
Переглянути поняття і концепт того, що є музеєм, якісь принципи його функціонування, які здаються зараз непорушними, – це виклик часу. Занадто жорсткі норми свого часу сприяли тому, що музеї в масі своїй збереглися. Але вони ж сьогодні гальмують розвиток і реформування.
– Яким сьогодні є портрет української культури? Яким він має бути?
– Картатий. Непривабливий портрет української культури. Я не хочу вдаватися до поетичних метафор. Мені здається, що проблема інерційної, немодерної культури – це для України навіть більша проблема, ніж корупція та війна на Сході. Тому що культура формує свідомість. Це фундаментальна річ. А корупція і війна – це багато в чому наслідки.
– Існує думка, що Революція Гідності і війна сприяли створенню нових творів мистецтва та появі нових імен. На вашу думку, це справді так?
– Мені здається, що мистецький процес як розвивався, так і розвивається і, на мій погляд, нічого такого несподіваного через ці події не спалахнуло. Багато митців брали участь у революції. Але це не обов’язково глибинно вплинуло на їхню творчість. Хоча, може, для когось це стало особистим поштовхом.
"Я хотів би робити вибір на користь якихось ідей, але життя вимагає голосувати за менше зло"
– Щось змінилося в Одесі після Євромайдану?
– Одеса стала трошки менш індиферентною і трошки поляризувалася. Частина Одеси стала більш свідомо проукраїнською, частина – на жаль, більш ватною, ніж була. Позитивом тут є те, що все життєздатне, все прогресивне, все освічене, воно в масі своїй тяжіє до проєвропейського, проукраїнського напрямку. Є люди, які себе в цьому не знайшли. Це іноді їхня провина, іноді – біда. Але життя рухається в інший бік.
– Як в одному місті вживаються ці два полярні світи?
– А в Києві в одному місті скільки полярних світів уживається? Так само.
– Ви ходите на вибори?
– Давно вже не ходив.
– Чому?
– Бо виборів не було.
– Формально були.
– Формально ходжу.
– Коли здійснюєте вибір – то це на користь ідей чи….
– Я хотів би робити вибір на користь якихось ідей, але життя вимагає голосувати за менше зло. Не залишає іншого вибору.
– А ви самі не думали про те, щоб піти в політику?
– Я тут поруч з політикою опинився і майже по вуха опинився в лайні. Можете собі уявити, що таке – бути всередині цього лайна?
– Дехто йде туди за якимись можливостями або вірять, що здатні щось змінити.
– Є такі люди. І багато з них наприкінці відчувають розчарування. Один мій знайомий, нардеп, який прийшов у політику після Майдану, провів опитування серед тих, хто разом з ним уперше пішов у Верховну Раду. 80% кажуть, що більше не хочуть і не підуть.
А ті, хто все життя в цій Верховній Раді, хто творив цю систему і відчувають себе в цій системі, як риба у воді, у них навіть сумнівів немає. Вони підуть. А нові сили, які прийшли, щоб щось змінити, розчаровані.
– Яка, на вашу думку, найбільша проблема виборів?
– У цілому в суспільства великої довіри до політиків немає, на жаль. І я не бачу серйозної позитивної альтернативи. Є спроби її знайти чи створити, але вони не здаються мені достатньо переконливими. Ми знову будемо голосувати за найменше зло.
