Отець Іван Сидор: Під час війни ми побачили, яка церква за Україну, а яка – проти

Якщо в Україні буде єдина помісна церква, вона стане найбільшою у світі за кількістю вірян, зауважує священик, який бив у набат під час розгону Майдану.

Про отця Івана Сидора Україна дізналася під час Революції Гідності. У ніч на 11 грудня 2013 року він, тоді ще аспірант Київської православної богословської академії, будив Київ дзвонами Михайлівського монастиря, щоб зупинити чергову спробу розгону Майдану.

Відтоді в житті отця Івана Сидора багато що змінилося. Він тепер не аспірант, а викладач. Написав книгу "Причини та витоки постання Московського патріархату 1589 року", а ще – став батьком та священиком, служить у трапезному храмі Софії Київської.

Отець Іван – дуже сучасний священнослужитель. Він активно користується Facebook, де не тільки ділиться своїми думками, а й спілкується з прихожанами. Хоча свою популярність коментує скромно: "Я б не сказав, що я дуже відомий. І ніколи не намагався таким бути. А як церква до цього ставиться? Не знаю – я як жив, так і живу. Спокійно все".

Зважаючи на те, що нині вся країна обговорює автокефалію української православної церкви, спецпроект "Вибори вибори" вирішив поспілкуватися з отцем Іваном на цю важливу тему. А заодно дізнатися ставлення священика до агітації та підкупу виборців.

"Держава зацікавлена, щоб суспільство було сконсолідованим, тим паче в час війни"

– Отче, у квітні президент Порошенко звернувся до Вселенського патріарха Варфоломія з проханням надати автокефалію Православній церкві в Україні. В УПЦ МП це одразу ж назвали втручанням держави в церковні справи. А в УПЦ КП вважають це втручанням?

–  Це правда, що держава не може втручатися в життя церкви. Але треба чітко розділяти церковні догмати й адміністративні питання.

Держава не має втручатися у вчення церкви, у тлумачення священного писання, у те, як священику служити літургію, хрестити чи вінчати. Це все суто церковні питання.

Інша площина – адміністративні питання. Якщо в нас основна маса населення підтримує православ'я, то треба цих православних об’єднати. Думаю, держава зацікавлена, щоб суспільство було сконсолідованим, тим паче в час війни. Бо коли ми єдині, то й народ сильніший, і держава сильніша, і перемогти нас неможливо.

Тому в плані адміністративного впорядкування церкви, що треба наш народ примирити, а не розсварити – держава може в це втручатися.

– Ви написали книгу про утворення Московського патріархату. Чому ця тема вас зацікавила?

– Паралельно з богослов'ям я закінчив історичний факультет КНУ імені Тараса  Шевченка і написав дипломну роботу про шлях Московської церкви до моменту проголошення патріархату.

А книга – це вже моя кандидатська дисертація як аспіранта Київської православної богословської академії. Мій науковий керівник наполіг, щоб я розширив працю і видав її як книгу.

Якщо коротко: в історичній церковній науці дуже мало правдивої інформації про деталі утворення Московського патріархату. Усе написано російськими істориками, і так як це їм потрібно.

Я намагався спиратися на  російські джерела, бо якщо будуть питання зі сторони прихильників Російської церкви, то це ж ваші джерела, до них і звертайтеся. Тож робота виконана на основі фактів, а не на моїх якихось переконаннях.

– Правда, що після видання книги вам писали погрози?

– Було таке. Після презентації книги я написав у Фейсбуці, що книга побачила світ і де її можна придбати. І під цим постом один зі священнослужителів УПЦ Московського патріархату написав, що приїде в Київ знімати з мене священичий хрест.

Єдине, що на момент, коли це відбувалося, я ієрейського хреста не носив, адже був дияконом. Тож я цього священнослужителя спитав: "Який хрест ви з мене знімете? Той хрест, який я ношу від хрещення? Ви не можете його зняти".

Пізніше знайомі сказали, що знають того священика, у нього радикальні промосковські настрої. Він, якщо не помиляюся, досі служить, але, мабуть, уже заспокоївся.

– Давайте спробуємо розібратися в непростій історії наших церковних взаємин із Росією. Почнемо з простого: що таке єдина помісна церква?

– Помісна – це незалежна ні від кого. Це церква, центр якої, у нашому випадку, є в Києві, якщо це церква українська. Якщо це церква російська, то її центр – у Москві. Це є логічно. Так само як столиця будь-якої країни також є центром цієї держави.

Тому єдина і помісна означає, що в державі буде одна православна церква – українська і з центром у Києві.

"Київську митрополію підступно продали"

– Як історично склалося так, що Москві дали утворити власну церкву?

– А це якраз яскравий приклад втручання держави в церковні справи.

У 1589 році московський князь Борис Годунов, за підтримки владних мужів, вимагає від Константинопольського ієрарха Єремії ІІ висвятити для Москви патріарха. Тобто, щоб у Москві було те, що ми називаємо помісна церква. Московський цар дуже добре розумів, що держава буде міцною лише тоді, коли буде єдина незалежна церква.

Якраз патріарх Єремія приїхав у Московію збирати пожертви на Константинополь, який опинився під владою турків. Йому треба було виплачувати багато коштів керівникам нової держави, щоб православні храми не перетворювали в мечеті. Крім того, головний храм у Константинополі постраждав від землетрусу. І, прибувши у Москву, замість того, щоб отримати пожертвування, він отримав, за словами істориків, "ув’язнення в золотій клітці".

Тобто тодішній московський цар Федір Іванович і його родич Борис Годунов поставили біля патріарха охорону, і його просто не випускали з Москви.

– Якими були вимоги до патріарха?

– Від патріарха Єремії вимагалося висвятити Московського патріарха. Він відповідав, мовляв: "Я не можу цього зробити сам, тому що утворення нового патріархату і визнання нової церкви повинно бути за участю всіх інших патріархів православних помісних церков". На той час, крім Константинопольської, йшлося про Олександрійську, Антіохійську, Єрусалимську церкви. Але, протримавши майже рік уже пристарілого патріарха, московити все-таки добилися свого.

Єремії ІI запропонували самому залишитися патріархом у Москві. І він, знаючи, що в Константинополі важкі часи, а Москва сяяла багатством, погодився. І цим визнав, що Москва може мати свого патріарха.

Діставши згоду ієрарха, московський цар сказав, що Єремія ІІ буде патріархом не в Москві, а у Володимирі. Адже Москва, мовляв, – центр нашої держави, ми повинні мати патріархом свого земляка. Єремія ІІ зрозумів, що, давши слово, вже нічого не вдіє, і 26 січня 1589 року в Успенському соборі московського Кремля самостійно, без згоди інших патріархів, висвятив для Москви нового ієрарха.

Тоді чітко видно, що держава втручалася у справи церкви. До того ж, втручалася підкупом і обманом. І перемовини зі Вселенським патріархом щодо утворення патріархату в Москві вели не церковні люди, а царські посланці.

– Зараз процес об’єднання активно просуває президент Петро Порошенко. Чи можна це назвати втручанням?

– Зараз противники української автокефалії заявляють, що держава не може втручатися в церковні справи. Незважаючи на свою власну історію. Українська влада не вказує Вселенському патріарху, що йому робити, а лише просить його вплинути на важливе для держави питання – об’єднання всіх православних українців навколо єдиного престолу в Києві.

Згадаймо й те, як було утворено або, як вони кажуть, відновлено Російську православну церкву. У 1943 році в ніч з 3 на 4 вересня Сталін скликає трьох митрополитів, яких ще не встигли розстріляти, й утворює Російську Православну Церкву, яка успішно функціонує й досі.

Знову ж таки – церкву утворює державний муж, Сталін, який сказав: "Треба, щоб ви підтримали Радянський Союз у цей нелегкий час війни". Йосип Сталін дуже добре усвідомлював вплив віри і церкви на загальний стан держави, бо й сам навчався в семінарії.

А щоб священики "не розслаблялися", керувати РПЦ поставили такого собі Григорія Карпова. Фактично, він був церковним наглядачем. І від нього все залежало більше, ніж від усіх керівників РПЦ. Адже Карпов про все доповідав керівництву СРСР.

Ось що таке явне втручання держави в справи церкви.

– Як взагалі Київська церква опинилася в підпорядкуванні Москви?

– У 1686 році Київську митрополію підступно продали (у прямому сенсі) і підпорядкували Московському патріархату. Тодішній Константинопольський патріарх Діонісій погодився на підпорядкування Московській Патріархії Української Церкви. За це московські посли, зокрема посланник московського царя і московського патріарха Іоакима дяк Микита Алексєєв, вручив патріарху Діонісію 200 золотих і "три сорока соболів" та ще й отримав від патріарха власноручну розписку.

Але вже за рік Діонісія було засуджено на Царгородському патріаршому Соборі та позбавлено патріаршества, а підпорядкування було визнано актом хабарництва. Досі ні Вселенський патріарх, ні Константинопольський Синод не визнають приєднання Київської митрополії до Московського патріархату 1686 року.

Нині минає 100 років з часів явної боротьби за автокефалію. Зокрема, уряд Павла Скоропадського, який утворено 29 квітня 1918 року, також одним зі своїх завдань ставив утворення незалежної церкви. Уже тоді міністра Олександра Лотоцького відправляли в Константинополь з проханням надати автокефалію українській церкві.

1 січня 1919 року Українська народна республіка проголосила українську автокефальну православну церкву. Але через складну політичну ситуацію справу не довели до кінця. Зі встановленням Радянського Союзу все зійшло нанівець.

"Все просто – ти українець, я українець, ти за Україну і я за Україну"

– Чому питання утворення єдиної помісної церкви постало саме зараз?

– Ті процеси, які відбуваються в нашій державі, і те, що в державі діє і живе величезна, але поки що не визнана справді українська церква – ідеально підходить до цієї події. Звертається весь єпископат УПЦ Київського патріархату, весь єпископат Української автокефальної православної церкви. Зі сторони УПЦ Московського патріархату, наскільки мені відомо, поки що звернення не підписав ніхто.

Нещодавно було опубліковано опитування Центру Разумкова – кількість прихильників УПЦ КП вдвічі більша, ніж УПЦ МП. Ми говоримо про приблизно 30-40% населення. І переважна частина населення за Київський патріархат і автокефалію.

Потім сам президент зацікавлений у єдиній помісній церкві. Хоча Петро Порошенко – не перший президент, який порушує цю тему. Віктор Ющенко, зокрема, запрошував Вселенського патріарха в Київ для святкування 1020-річчя Хрещення Київської Русі. І також тоді було сподівання, що буде надано Томос – грамоту, на якій буде написано, що Константинопольський патріархат визнає незалежність Української Православної Церкви.

Але, мабуть, не вистачило наполегливості, не було чіткої стратегії і якогось спільного бажання всіх конфесій. І Москва активно втручалася: як тільки починалися якісь об’єднавчі діалоги між УПЦ МП і УПЦ КП, вони моментально і провалювалися.

–   Зараз ви налаштовані оптимістично?

– Зважаючи на те, що вже було скликано Синод у Вселенській патріархії щодо цього питання… Початок покладено. Якби це питання завершилося би "пшиком", як говорить священик Миколай Данилевич з УПЦ МП, то Синод у Константинополі не збирався би.

Можна сказати, що питання автокефалії нагору підняла і війна. Якби не було війни, впевнений, досі б це питання не порушувалося. Під час війни ми побачили, яка церква за Україну і яка – проти.

У яких муках мати народжує дитину, в таких самих муках народжується українське православ`я. Але в муках народжується щось правдиве. Якщо це вистраждано, то це справжнє. Кажуть, що не може в Україні бути помісної єдиної церкви. Ми кажемо, що вона є, і скоро, сподіваємося, це ще засвідчить Вселенська патріархія з іншими патріархатами світу.

– Як вирішити конфлікт між УПЦ КП і УПЦ МП?

–  Якраз об’єднанням. Надання Томосу припинить суперечки.

Тут  питання стоїть так: хочеш бути українською церквою в незалежній державі – будь ласка, постав свій підпис. Не хочеш – ти залишаєшся в церкві, у якій ти є. Ніхто ж нікого не виганяє.

Віра в нас одна, Священне Писання одне, догмати одні, церковний устав один. Та, на жаль, різна ідеологічна позиція.

УПЦ МП, як би вони не казали, що вони незалежні, але їхній центр розташований у Москві. Якщо ви подивитеся новини, коли в Москві збирався Синод, то в центрі сидить Московський патріарх Кирил, а по праву руку – митрополит Онуфрій, предстоятель УПЦ МП. Якщо ви незалежні, то ваш владика має бути по центру та сидіти в Києві, а не в Москві.

Українська автокефалія – питання глобальне, воно вплине навіть на ситуацію в православному світі. РПЦ прагне першості. Хоча це неможливо, бо першим завжди буде Константинополь. Але Москва вибудовує нову концепцію, що вони є більш впливові, мають найбільше церков і вірян. У тому числі, вони рахують вірян УПЦ МП.

До речі, якщо нам дадуть Томос і об’єднаються УПЦ КП, УПЦ МП і УАПЦ, то українська церква стане найбільшою у світі за кількістю вірян. Уже не російська, а саме українська. Це факти і цифри, а не мої фантазії. Москва не може цього допустити.

– Чи правда, що все духовенство УПЦ МП проти автокефалії?

– Ні. Я особисто знаю священиків УПЦ МП, які говорять: лиш би надали Томос, і ми одразу підемо до єднання. Просто зараз ніхто не робить поспішних кроків. Бо бояться, що, не дай Бог, цей процес зірветься, і для них самих будуть неприємності.

У 90-х роках був ще вплив Радянського Союзу, старше духовенство. А зараз молоді, народжені в незалежній Україні, священики і семінаристи розуміють, що потрібно об’єднуватися навколо нашого другого Єрусалима – Києва, і бути ні від кого не залежними. Таких більшість, і їхня кількість постійно зростає.

Усе просто – ти українець, я українець, ти за Україну і я за Україну. Все, суперечок немає. Ця молода генерація духовенства більш свідома. Я впевнений, що вони схильні до того, щоб єднатися навколо нашого духовного центру в Києві.

Тому ми всі чекаємо рішення Вселенського патріарха. Буде рішення, то будемо далі об’єднуватися.

– Отче, ви голосуєте на виборах?

– Як громадянин України, який живе в цій країні, я беру свій паспорт і голосую на виборах. Це роблять усі свідомі священики і все духовенство, це нормально.

Не нормально, коли в Україні війна, і ти не йдеш і не голосуєш. Людина завжди має віддати голос за того, за кого вважає за потрібне.

Але священик ні в якому разі не повинен бути агітатором на проповідях і казати: "Голосуйте за того чи за того". Священик має щиро молотися, бути взірцем і проповідувати слово Боже.

А люди самі бачать, хто в державі на що працює. Українці дуже добре все бачать. Це і Майдан показав, і це ще покажуть події, які не за горами.

– Політики часто задобрюють українців "подарунками". Наприклад, гречкою, нещодавно паски роздавали. Ви як священик як до цього ставитеся?

– Проблема в тому, що українців дуже легко купити. Здавалося б, гречка, паска – і він готовий віддати голос. Це свідчить про те, що багато українців не мають власної думки. Добре, якщо українець це бере, але має свою думку і голосує свідомо. Але є ті, хто загубилися в політичному просторі і просто не знають що робиться в державі. А гречку ж може дати і москаль. Це дуже негативна сторона.

Те, що церква бере участь у якійсь агітації – питання дуже делікатне. Церква, коли до неї звертаються по освячення пасок чи по освячення військового одягу, завжди долучається до цього, бо це є допомога ближньому.

Якби мені пропонували участь у якихось політичних іграх, я особисто не брав би в цьому участі. Тому що це не відповідає моєму служінню. Моє служіння – це церква, молитва і парафіяни.

Політики хай займаються політикою, а священики хай займаються церковними справами.