Сергій Захаров: Донецьк зґвалтували, а вони кажуть "Я за мир". Як так?

Художник із Донецька, автор сміливих карикатур на Моторолу та Гіркіна вважає, що мистецтво не може бути поза політикою

"Сергію, чим зараз займаєтеся?", – питаю я. "Мистецтвом!", – відповідає Захаров, і його задоволена посмішка розпливається по обличчю.

Ще кілька років тому він не уявляв, що його життя буде сповнене творчістю, виставками й інтерв’ю. Але до визнання художник крокував важко і в прямому сенсі небезпечно – через підвали та катування бойовиків "ДНР".

Коли в рідний Донецьк прийшла так звана "русская весна", він, озброївшись фанерою та фарбою, почав творчий опір. Створював карикатури на окупантів і розвішував їх по різних куточках міста. Творчу групу, яка займалася проектом, назвав "Мурзилки".

Бойовиків таке нахабство неабияк розізлило. Захарова знайшли і кинули "на підвал".

Допити, жорстокі побиття і три інсценування розстрілу. Художник не очікував, що його роботи призведуть саме до такого ефекту. Але Захарову пощастило вижити та почати життя з нуля – уже в Києві.

Він вважає, що Україна має не миритися з ворогом, а воювати з ним до переможного кінця.

Водночас, обурюється недолугим законодавством, через яке як переселенець досі не має повноцінного права голосувати на парламентських і місцевих виборах.

Про підвали СБУ, мистецтво поза політикою та важливість виборів для країни читайте в новому інтерв’ю нашого спецпроекту.

– Ви проявляли активну громадянську позицію до окупації Донецька? На Майдані, наприклад.

– Ні, я не був активним учасником Майдану в Донецьку. Спостерігав за ним збоку.

Коли проїжджав у центрі міста, бачив цей кордон між проукраїнськими активістами біля пам’ятника Тарасу Шевченку та між людьми з проросійськими поглядами.

Коли вдивлявся в їхні обличчя – все було зрозуміло. З одного боку, обличчя були злі, перекошені, які кричали цю маячню російської пропаганди. З іншого – якісь світлі, добрі люди. Навіть на такій різниці, не особливо занурюючись, хто за що, можна було визначити, якими якостями наділені ці люди.

Далі почався масовий психоз. Люди казали, що до нас їде якась неймовірна кількість автобусів із "бандерівцями", які будуть забороняти всім говорити російською мовою. Мовляв, треба захистити місто.

З’являлися блокпости, навіть там, де вони не були потрібні. Пам’ятаю, хотів проїхати на кордоні між Макіївкою та Пролетарським районом, і раптом там люди перегородили дорогу – незрозуміло, звідки, для чого і навіщо.

Я вийшов із машини, почав шукати, як усе це об’їхати. І тут до мене підбігає якийсь дідусь: "Ты слышал, вон пацаны какие-то пошли, кажется, они на украинском разговаривали!". Я кажу: "І що? Ви довбанулися тут?".

Уже була якась манія переслідування. Якесь масове запаморочення. Вони вишукували цих "бандерівців", ворогів.

– Коли в Донецьку стало небезпечно підтримувати Україну? Пам’ятаєте цей переломний момент?

– Це був мітинг 13 березня 2014 року. Хто міг уявити, що в твоєму місті на мирній акції вб’ють людину (тоді від нападу проросійських "тітушок" загинув 22-річний активіст Дмитро Чернявський – УП)? Причому вб’ють безкарно, показово. При силовиках, які мали б забезпечити порядок, а натомість просто спостерігали за цим.

Остаточне усвідомлення настало влітку 2014 року, коли бойовики Ігоря Гіркіна-Стрєлкова зайшли до нас зі Слов’янська. Тоді вже було зрозуміло – все, місто окуповано.

– Чому ви залишилися в Донецьку?

– Ніхто ж не жив за таких обставин. Ніхто не знав, що робити.

Багато людей лишалися в місті просто тому, що не було куди їхати. Якщо говорити про весну 2014 року, кожен чекав, що цей абсурд швидко скінчиться.

Пам’ятаю, ми навіть зберігали якісь листівки з бойовиком Павлом Губарєвим, щоб потім з них посміятися.

– Ви зважилися на яскравий і небезпечний опір. Як виникла ідея?

– Ідея виникла не за один день. Гадав, а чому б не висловити свою думку? Як її висловити? От я художник, що я можу зробити?

Зрештою, вирішив зробити щось саме на вулиці. Те, що називають "стріт-артом" або вуличним мистецтвом. Це найкращий формат для людей, які не збираються йти в галерею і не налаштовані на те, щоб щось дізнатися. Те, що написано на паркані, – доступно всім. І кожен буде якось на це реагувати.

Щодо технічного виконання, то на той момент малювати просто щось на стінах балончиком чи фарбами було неможливо. Просто не буде на це часу – тебе зупинять і все. Тому роботи я створював у себе в майстерні, на фанері, у зріст людини.

А самі образи оточували мене щодня – те ж клоунське весілля бойовика Мотороли, Гіркін-Стрєлков і решта.

Усе це робилося продумано, а не спонтанно. Я ж не просто так роз’їжджав по вулицях і думав: тут і тут буде робота. Цьому передували прогулянки містом, я приглядав місця, де найкраще розмістити роботу, приглядався, чи є відеокамери.

Такі от партизанські методи.

– На який ефект розраховували?

– Хотів донести свою позицію до людей, які проходитимуть повз. На той момент і людей було мало, навіть на центральній вулиці міста.

Я розумів, що роботи недовго висітимуть, їх знімуть. І дійсно, у деяких робіт було дуже коротке життя. Буквально, за годину робиш обхід місцем, де її повісив, і вже немає, хтось зняв.

Коли й хто знімав роботи, мені не пощастило побачити. Але не думаю, що це був звичайний мешканець міста. Навіть активний прибічник "русского мира" не підійде і не буде нічого робити з цією роботою, бо можуть бути неприємності та звинувачення, що це він автор.

Думаю, що знімали бойовики. Було цікаво, що вони робили з цими роботами. Оглядав смітники – вони були порожні. Отже, їх вивозили. Лише одна робота близько тижня висіла. Це була кінцева трамвайного маршруту, й не було можливості бачити її з дороги, проїжджаючи на автомобілі.

– Було страшно, коли розвішували роботи?

– Пам’ятаю відчуття, як тряслися руки. Це був фізичний страх, коли першу роботу прикріпляв. А ще й навпроти був готель "Велика Британія", зайнятий бойовиками.

Спершу я зібрав друзів, пропонував їм взяти участь у такій акції – вони відмовилися. Залишився тільки фотограф. Я йому дуже за це вдячний, хоч зараз наші шляхи розійшлися.

Ми ночували в мене вдома. У машині в багажнику лежало чотири роботи. Комендантська година вже діяла, тому вночі не можна було їх розвішувати. Ми вирішили робити це зранку, але дуже рано, десь о 5 ранку виїхали.

Дві роботи ми закріпили, а потім нас зупиняють "Жигулі" з бойовиками. Ще дві роботи в мене в багажнику. Якби вони зазирнули туди, це була б перша і остання акція. Але "пронесло" – вони просто спитали документи. Ми видихнули з полегшенням і поїхали довішувати решту робіт.

Це був перший досвід, тому зробили якісь поправки. Вирішили розвішувати роботи вдень і возити не чотири одразу, а по одній. Тобто одну роботу розмістив, робиш перерву на кілька днів, а потім наступну розміщаєш. І так далі.

Розуміючи, що роботи зриватимуть, вирішили розповсюджувати їх фотографії через Інтернет. Там більш широка аудиторія, більше реакцій.

– Ви знали, що думають про роботи бойовики?

– Бойовики вже потім мені розказували, під час допитів.

Коли перші роботи розміщав, то слідкував за реакцією людей. Вона мене порадувала – люди сміялися, підходили робили селфі. Жодної агресії.

А вже коли був перший допит… Була жінка, яка брала в ньому активну участь. Вона ж мене била й виводила на перше інсценування розстрілу. Мала чіткий російський акцент. Її обличчя було закрито балаклавою.

Так вона спитала мене: "Ты в Бога веришь?", кажу: "Так". "А ты в икону плюнешь?", питаю: "Навіщо?". Вона мені: "Ты же плюнул в нашу икону – Игоря Гиркина!".

Вона це так серйозно говорила. А мені здавалося, що це якийсь дитячий садок.

– Як вас викрили?

– З моєї провини. Я допустив помилку.

Найпростіше, що я мав зробити, – поміняти телефон чи купити якийсь з новою карткою. Ще в Донецьку я зробив сторінку нашої групи "Мурзилки" на Facebook, і до неї була прикріплена моя інтернет-пошта. На пошту вже приходили питання від журналістів, я дистанційно давав інтерв’ю.

І от мені написав російський телеканал "Дождь". Їх журналіст був у Донецьку і попросив зустрітися. Я погодився, але зідзвонився з ним з власного номера телефону.

Не можу стверджувати, що цей журналіст мене здав. Але телефон його міг прослуховуватися. Так на мене й вийшли.

Я особливо не опирався. Коли показали на ноутбуці мої роботи, запитали, моє це чи ні, то одразу зізнався, що моє.

– Хто вас допитував?

– Перший допит вели якісь офіцери ФСБ чи якихось російських служб. Це точно були росіяни, було чутно по акценту. Потім вже були й наші. Та кого там тільки не було.

Найжорстокішими були два дні в СБУ (захоплена бойовиками будівля управління Служби безпеки в Донецькій області – УП) і потім 10 днів у Пролетарському військкоматі. На той момент всюди були якісь локальні в’язниці. Була повна "махновщина", і кожна банда вважала своїм обов’язком мати власну в’язницю.

На першому допиті мені вже зламали ребра. Була така собі прелюдія на півгодини, типу: "Как ты не понимаешь, это же русский мир! Как ты можешь вообще?". А потім просто починають бити і все.

Хоча яку інформацію я міг їм дати? Абсолютно ніяку.

Різні люди були. І відверті садисти. Людина сидить у цих підвалах, мені здається, навіть не виходить звідти. І видно, що вона отримує задоволення від того, що мучить людей.

Були моменти, коли в тому ж Пролетарському військкоматі заступав на зміну один із місцевих "ополченців". Видно, що він сам був шокований тим, у що перетворюють людей.

Ми з одним хлопцем були прикуті наручниками один до одного. Такі два опухлих шматки м’яса. Він розстібав нам наручники і навіть, ризикуючи положенням, проносив чай.

Тоді в підвалах були всі місцеві. Єдині, хто був з немісцевих, – наші українські військові, яких брали в полон. Поруч сиділи й арештовані "ополченці". Усі були разом.

– Про умови навіть не буду питати…

– Це реально підвали, навіть не в’язниця. Це приміщення архівів чи якісь склади, бо стояли різні коробки з протигазами. Це не місця для утримання людей. Там немає ні спальних місць, ні нар, нічого. Просто підлога бетонна, і хто на чому лежить – на картонці, наприклад. Таке.

У ті два перших дні, які я був, спершу мене помістили в загальну камеру, потім вивели на допит. Коли вивели з допиту, мене помістили під сходами. Просто поставили двері металеві зі зворотної сторони і вийшла така вузька камера.

Згодом мене випустили з Пролетарського військкомату, бо я пофарбував "Газель" у камуфляж. А документи мої залишили в СБУ, сказали: "Потім забереш". Я два дні відлежався вдома і пішов за паспортом. А там дивляться: "Хто це тебе відпустив?". І знову в підвал.

Тут уже ніхто мною особливо не цікавився, на допити не виводив. Я просто лежав як овоч і все.

– Як ви опинилися на волі?

– Той другий період, коли я лежав у цих підвалах, то людей забирали на роботу.

За станом здоров’я я не міг виходити на важкі роботи. Згодом у камеру прийшли і сказали, що забирають мене й арештованого "ополченця" на кухню в готельно-ресторанний комплекс "Ліверпуль". Він був доволі популярним до війни, але потім його захопили бойовики зі Слов’янська. Вони там жили з родинами, дітьми.

Пам’ятаю, нас везуть і говорять: "Хлопці, ви їдете в рай". Після підвалів це так називалося.

Ми жили в готельному номері, працювали на кухні. Вже була їжа. Період був більш комфортний, порівняно з підвалами. А головне – була можливість попросити телефон у працівників з кухні, подзвонити своїм. І так цей ланцюжок почав працювати.

Моя дівчина працювала в силовій структурі, з міліцією. Якась частина з них працювала на "нову владу". Їй дали номер якогось великого начальника. Вона подзвонила, представилася, мовляв, там працює, і сказала за мене слово.

Я ж не те, щоб утримувався на якійсь законній основі, чи була якась стаття, згідно з якою я мав сидіти. Це було так – забрали людину, і що з нею робити? Сидить і сидить.

Я думаю, той начальник подзвонив, поцікавився щодо мене, а бойовики подумали: чому б і не відпустити?

– Одразу виїхали в Київ?

– Ні. Знову ж таки, не було куди їхати. Не мав грошей. Думав, може, щось підзароблю, щоб виїжджати хоч із чимось. Зрештою, посидів, зрозумів, що роботи немає, і я просто не можу більше тут перебувати. Тільки тоді поїхав.

– Як вас прийняв Київ?

– Київ прийняв гарно. Хоча спершу мені ж не було куди їхати. Не знав навіть, у яке місто поїду – чи Харків, чи Одеса, чи інше.

Згадав, що в Києві живе тривалий час мій однокласник. Я знайшов його телефон, подзвонив і попросив допомоги. Він поселив мене в себе в офісі на якийсь час.

А потім вже на моєму шляху з’явився арт-фонд "Ізоляція" (фонд, створений у 2010 році в Донецьку на території колишнього заводу ізоляційних матеріалів. Нині працює в Києві – УП). Ми роки півтора співпрацювали, і це дало мені матеріальну основу, можливість знімати житло, потроху влаштовуватися.

А ще коли я приїхав до Києва, мене по всіх телеканалах почали показувати. Пригадую цей садистський метод у журналістів. Зрозуміло, їм треба все знати. А мене після першого інтерв’ю ще день не відпускало. Важко було все це розповідати.

Бувало, йду в метро, а люди підходять, впізнають мене, кажуть: "О, ми вас знаємо!".

Тож якісь позитивні речі у всьому цьому є – я займаюся улюбленою справою, отримав шанс побудувати життя з нуля.

– Зараз часто лунає фраза "Мистецтво поза політикою". Погоджуєтеся?

– Та ну, це дурниці. Ми всі живемо в певному політичному режимі – як художники, так і двірники. Ніхто не може бути поза політикою, ніхто. Є правлячий режим, ми з ним або погоджуємося, або критикуємо, або взагалі проти. Все.

Ось є повітря – ти дихаєш, немає повітря – ти вже не дихаєш. Я не знаю, навіщо люди придумали цей вислів взагалі. Ти живеш у соціумі. Ти просто не можеш бути поза політикою.

– Вас у політику ніколи не кликали?

– Я був одним з кандидатів на посаду мера Маріуполя. Але виключно в рамках арт-проекту фонду "Ізоляція". Зрозуміло, що ми не розглядали можливість виграти вибори, бо все одно виграли б люди Ріната Ахметова. Так воно і сталося. Місто ж належить не нам.

Показати альтернативу – чому б і ні? Але серйозно в політику йти не збираюся. Тим паче в нас, переселенців, немає можливості навіть повноцінно голосувати в нашій країні.

Висунутися в депутати можна, а голосувати – не можна.

– До речі, у 2014 році в Донецьку була можливість голосувати на виборах?

– Коли були вибори президента, то я пішов на свою виборчу дільницю. Теж було не зрозуміло – ти живеш у цій країні, і хто тобі може не дати можливість проголосувати?

Були виборчі дільниці, але жодна з них так і не почала працювати. Єдина, що намагалася працювати, була в Індустріальному технікумі. Але туди швидко приїхали люди бойовика Олександра Ходаковського і закрили її під дулами автоматів. Решта дільниць просто не відкривалися.

– А на парламентських виборах була можливість проголосувати?

– Восени 2014 року вже ні.

– Ви спілкуєтеся з людьми, які живуть на окупованому Донбасі? Які в них настрої?

– Кажуть, що "ж*па".

Люди, з якими я спілкуюся, вимушені там жити. Вони жахаються. І знову ж таки, погляд з Києва – а чому не їдуть? Та тому і не їдуть, що нікуди їхати.

Та й згадайте, у Другу світову війну люди теж жили під окупацією. Навіть ходили в якісь культурні установи. Працювали театри тощо. Така ж ситуація. І звинувачувати в цьому людей не можна.

Ось цей прошарок суспільства, який "ні нашим, ні вашим, аби було що поїсти" вже четвертий рік розуміє, у що вляпався. Вони на той же референдум ходили, думали, російські пенсії отримають і так далі. Тепер зрозуміли, до чого це призвело.

Найцікавіше, що навіть ось ця втрата зв'язків з Україною вплинула найбільше. Тому що вже звикли до того, що якість продуктів ніяка взагалі, російське відстійне абсолютно. Того немає, цього немає.

Я вже не кажу, що, дитині, наприклад, років 5, а вона жодного разу не бачила літака в небі, поїздів пасажирських. Не знає, що це таке. У який час ми живемо?

– Як нам повернути Донбас?

– Я за війну до переможного кінця. У якому б там не було сенсі.

У нас за ці роки з'явилася сильна армія. Це величезний стрибок уперед, у нас є можливість утримати хоча б ці межі. Поки ми не виграємо, ми ні в яких інших параметрах нічого не доб'ємося.

Є прихильники позиції "Мы за мир!". Ні, я не за мир, я за перемогу.

Як можна бути за мир? У тебе відібрали будинок, зґвалтували жінку, а ти приходиш до окупанта і кажеш: "А давайте жити мирно!". Так само з нашим містом. Донецьк зґвалтували, а вони кажуть "Я за мир!". Як так?

– За рік будуть вибори. Як би ви порадили голосувати жителям України, особливо зі сходу?

– Розумом своїм, здоровим глуздом. А не емоціями і чимось іще.

Наші емоції – реакція на маніпулювання. Ми ж цих людей вибрали, які зараз у парламенті. А потім сміємося над ними або жахаємося. Давайте просто виберемо нормальних людей.

– Для вас важливо мати право голосу?

– Звісно! Я хочу голосувати і хочу, щоб депутати звернули увагу на цю проблему. Це моє право. Я – громадянин цієї країни. Я маю якимось чином впливати на владу. Як я можу впливати? Як виборець, у першу чергу.