20 жовтня 2017, 17:34 — Дарина Рогачук
Четвер, 11 січня 2018, 19:31
Волонтера та Facebook-блогера щодня "бомбить" від подій в Україні. При цьому він називає себе вимушеним "порохоботом" і вважає, що владу зараз треба змінювати тільки в законний спосіб, один із яких – вибори.
Це – Роман Сініцин.
За освітою юрист, за професією – ІТ-шник.
Але насамперед Роман – відомий волонтер та блогер, пости якого не тільки збирають лайки, а й викликають суспільний резонанс та істерику багатьох можновладців.
Він зовсім не очікував, що стане популярним. Просто не зміг бути байдужим до подій на Майдані та війни на сході. Тож з 2014 року в складі волонтерської групи "Народний тил" став забезпечувати військових і підтримувати їх на передовій.
Пізніше – почав відверто писати у Facebook про події в Україні та викривати лицемірство і "перевертнів" у новій, постмайданній владі.
Нині Сініцин – один з небагатьох волонтерів, який усі ці роки має довіру не тільки армійців, а й суспільства. І хоч зараз він відійшов від активного волонтерства, все одно продовжує боротьбу на інформаційному полі.
Щоправда, сам Роман жартома характеризує це "постікопісанієм".
Останнім часом його страшенно "бомбить" від того, що коїться в країні. Але для нього "Третій Майдан" – не вихід. На його думку, поступово змінити країну можна тільки законним шляхом, зокрема – завдяки виборам, які мають відбутися за новою системою. Якою – Сініцин поки не визначився. Але точно знає: вибір має підказувати не телевізор чи гречка, а здоровий глузд.
Чи пропонували Роману Сініцину йти в депутати, і що він робить, коли опускаються руки? Волонтер привідкрив спецпроекту "Вибори вибори" завісу свого непублічного життя.
– Романе, як почалася твоя волонтерська діяльність?
– Насправді вже роки півтора я нею активно не займаюся. Хіба що інформаційно допомагаю.
А почалося, як і у всіх, спонтанно. Ще коли наші з Криму виходили, ми допомагали не як волонтери, а власними грошима. Якісь знайомі пішли у 51-шу, 95-ту бригади. У травні 2014-го власних грошей стало не вистачати, і я просто опублікував номер карти. Ну і так воно пішло і поїхало…
Не думаю, що в когось з волонтерів була ціль стати волонтером. Це, можливо, зараз таке є.
Я тоді в Ірпені жив, і в мене квартира перетворилася на склад форми та спорядження. Потім, здається, написав пост, що треба приміщення. І Макс Музика, який зараз радник у Бориса Філатова (мер міста Дніпро – УП), написав, що в нього є приміщення в Києві на вулиці Жилянській.
Тоді я познайомився з Георгієм Тукою (співзасновник волонтерської групи "Народний тил", нині – заступник міністра з питань тимчасово окупованих територій – УП). Він теж щось відправляв на 95-ту бригаду, і ми щось спільно тоді купили.
Коли переїхали на Жилянську, почали приходити люди – це все було абсолютно стихійно. От приходить людина і каже: чуваки, я можу машини привозити з Європи. Окей – відкривається новий напрямок, який потім переростає в те, що ми завезли в АТО 150 чи більше позашляховиків. Люди приходили і просто робили свою роботу. І так якось воно все росло.
У якийсь момент я вирішив, що трішки, мабуть, вистачить, адже немає вже таких нагальних проблем, такої біди, як було у 2014 році. Тому почав відходити, більше займатися своєю роботою, якою займався до війни. Я сам – ІТ-ішник, інтернет-маркетингом займався.
Зараз зрідка їжджу на фронт. Інформаційно допомагаю "Народному тилу".
– Читаючи твої пости у Facebook, розумієш, що в тебе загострене відчуття справедливості. Звідки це взялося?
– Мене просто дуже сильно "бомбить". Особливо останнім часом.
Я громадянин, у мене доньці ще двох років немає. Мені небайдуже. Я до Майдану дуже хотів емігрувати, ми навіть планували. Потім, коли Майдан почався, я брав у ньому активну участь, у тому числі на Банковій 1 грудня 2013 року.
Зараз я емігрувати не хочу. Вважаю, що хоч у країні не все добре, але у нас ще шанси є. І думаю, що тою чи іншою мірою можна хоча б спробувати щось змінити.
Але останніх півроку майже кожного дня мене тупо розриває, жахливо "бомбить", бо я бачу, що все рухається в якомусь трішки не тому напрямку, у якому ми думали.
От Порошенко довічно призначив трьох суддів, які виносили рішення по "Автомайдану". Хоча ще два роки тому обіцяв, що всі ці судді будуть звільнені та покарані.
Мене зараз дуже непокоїть ситуація по НАБУ. Я прекрасно розумію, що їх хочуть "схавати". Не симпатизую особливо Артему Ситнику як персоналії, але розумію, що щось хороше в зародку потрібно рятувати.
Та сама історія по антикорупційному суду. Треба це дотискати, і треба щоб ці органи були незалежні від Банкової чи інших центрів впливу.
І таких кейсів десятки, сотні.
Усе, що я можу зробити – це написати якийсь постік. У якихось конкретних кейсах з конкретними людьми воно щось давало і дає. Можна когось звільнити. Можна когось "призвать к ответу".
Починаючи від якогось депутата, чиновника чи поліцейського, який їхав п`яний і збив когось. І закінчуючи якимось спланованими інформаційними кампаніями, як ми робили з групою людей, наприклад, по Сергію Гайдуку (колишній командувач Військово-морських сил України – УП), коли "збивали" його методично місяців десь три. Я впевнений, що він, як мінімум, – саботажник, а як максимум – невідомо на кого працював.
Це "постікопісаніє" – як інструмент.
– Виходить, ти не просто написав і забув, а й відслідковуєш долю героїв своїх постів?
– Намагаюся. Ще щось копаю, аналізую інформацію з відкритих джерел. Іноді не зовсім відкритих – колись якісь знайомі можуть щось "злити".
– То от звідки ти береш ексклюзивну інформацію для постів?
– Насправді 90% інформації лежить на поверхні. Це називається "OSINT" – розвідка з відкритих джерел. Тобто, просто Google, державні реєстри. Іноді я можу когось попросити, хтось щось розкаже детальніше. От і все.
Тобто я не купую ці дані, чи ніхто мені особливо їх ексклюзивно не "зливає". Це якось само собою відбувається.
Насправді, мети стати популярним блогером у мене не було. Є люди, які з цим возяться, купують собі ботів, наганяють підписників, лайки. У мене ніколи такого не було.
Хоча я розумію, як написати гарно, щоб воно зайшло.
Я ж не монетизую інформацію, я не ЗМІ. Це більше як інструмент, щоб хоч якось впливати на ситуацію. Він час від часу дієвий, але останнім часом не дуже. Владі вже давно трішки паралельно на громадську думку і на Facebook-постіки.
– Тобто такої важливої ролі, як одразу після Майдану, Facebook уже не відіграє?
– У 2015 році ми активно писали про реформу поліції, бо брали участь у ній як члени атестаційної комісії. Уся ця ідея взагалі провальна насправді. Але тоді ми ще вірили, що атестація може відбутися. У результаті – ледве не 90% звільнених комісіями міліціонерів відновилися по судах.
Коли ще Хатія Деканоідзе була (екс-начальник Національної поліції України – УП), то вона якось реагувала. Було навіть пару резонансних звільнень – наприклад, заступник начальника поліції однієї з областей за те, що він мав "ватні" погляди, та інші.
Зараз – коли як. Я б не сказав, що воно якось дуже дієво працює. От у нас один із губернаторів, призначений Адміністрацією президента, копіює Рамзана Кадирова, та й узагалі незрозуміло звідки він взявся і що робив у 90-х. Усім по барабану.
Я б не сказав, що якийсь розголос зараз дуже сильно "рішає". У нас "рішає" зараз, на жаль, телевізор. У кого є доступ до телевізора – той рулить.
– Були погрози від героїв постів?
– Були. Писали, "привіти" передавали через якихось спільних знайомих. Просили припинити.
– Як реагував?
– Ніяк. Я не боюся. Вважаю, що немає особливо чого боятися.
– Відомо, що ти учасник фанатського руху "Ультрас"…
– Я до Майдану катався з футбольним клубом "Волинь". А зараз ще й робимо проект про "Ультрас" на війні. Це тема, яка мені дуже цікава, і з фотографом Ромою Ніколаєвим ми разом шукали цих хлопців в АТО, фотографували, писали їхні історії, відео. Буде книжка, думаю, десь до травня ми її випустимо.
– Що ти можеш сказати про роль футбольних фанатів на Майдані і на війні?
– "Ультрас" був основною ударною силою в подіях на Грушевського 19 січня 2014 року. Я сам з Луцька родом, і в нас більша частина людей брала участь у подіях на Волині та в Києві. Потім частина людей пішла воювати.
Є "двіжі" ці футбольні, навколофутбольні, де воювати пішло ледь не 90% людей. Наприклад, чернігівський. От війна почалася, і хлопці пішли і продовжують воювати.
Просто це одна з найбільш реакційних частин суспільства. Усі звикли думати, що це "дурачки", які морди б’ють і на стадіонах безпорядки роблять, дими кидають, заважають звичайним людям футбол дивитись. А так вийшло, що ці "дурачки" першими пішли воювати і значною мірою зіграли свою роль на Майдані.
– Футбольні фанати часто їздять на виїзні матчі по Україні і за кордон. Ти любиш подорожувати?
– Я до Майдану десь країн 50 об’їздив. І зараз іноді десь їжджу. Половина поїздок пов’язана з футболом, це як привід кудись поїхати. Ми часто каталися за збірну України. Проте вперше за кордон я поїхав в Естонію, бо моя майбутня дружина вступала на магістратуру в Талліннський університет.
А сам я закінчив Податкову академію імені Петра Мельника в Ірпені, юридичний факультет. Але юристом ніколи не працював, бо ще зі школи робив різні сайти: місцевого футбольного клубу, університетський сайт робив. Це було мені цікавіше.
Але все-таки вирішив піти на аспірантуру і писати дисертацію по небанківським електронним платіжним системам. Написав навіть один розділ і якийсь час, може, років півтора, одразу після закінчення працював науковим співробітником в Ірпені. Паралельно займався своїми проектами і подорожував.
Потім вирішив, що наука – це дуже нудно, і я не допишу ту дисертацію.
У якийсь період, 2009-2011 рік, ледь не щомісяця літав кудись, просто щоб побачити щось, змінити обстановку.
– Які країни улюблені?
– Італія, Словенія. Індія дуже подобається. Ми там кілька разів були, і я повернувся би ще не раз. Це просто інший всесвіт. Хочу ще відвідати Латинську Америку.
Я колись навіть блог у "Живому журналі" робив по подорожах, ще до Майдану. Був блогером-тисячником, мені подобалося. Потім на це забив.
А якось з Майдану прийшов і почав копати у соцмережах про "беркутів". Накопав їх там пару десятків, аж до того, що деякі лишали свої мобільні телефони, адреси, фотографії дружин та дітей у вільному доступі.
Я це все передрукував у "Живий журнал". Потім це передрукували ЗМІ, і тоді я вже трішки почав переживати за свою безпеку. Знайти мене було легко. Ті "беркута" потім писали, що голову мені відріжуть, щось таке. Але потім Майдан переміг, і все норм.
Тим не менше, я дивлюся, що зараз відбувається з тим самим Крисіним (Юрій Крисін – керівник групи "тітушок", які під час Майдану в ніч на 19 лютого 2014 року вбили журналіста газети "Вести" В'ячеслава Веремія – УП).
Насправді він – лише верхівка айсберга, і про нього дізналися лише через те, що він один із організаторів цієї "тітушні". А "тітушня" ця і "беркутів" чоловік 15-20 втекли в Росію, у Крим. МВС усе це нормально толерує.
Мене дуже турбує непокараність навіть не ключових осіб, які втекли, а просто виконавців, банально вбивць.
– Історик Ярослав Грицак сказав: "Третій Майдан має статися біля виборчих урн". Ти особисто завжди береш участь у виборах?
– Я пропустив тільки парламентські вибори у жовтні 2014-го. Сидів тоді в Пєсках. І все. А так завжди ходжу на вибори.
Може це заїжджена фраза, банальність, але наступного Майдану країна не переживе. Нас порвуть.
Тому, попри все, я називаю себе "вимушеним порохоботом". Мені багато чого не подобається, мене бісить, мене пробирає, але я розумію, що владу треба міняти тільки в законний спосіб.
– Тобі пропонували йти в політику?
– Неодноразово. Небагато, але були пропозиції піти в списки на місцевих виборах.
Проте я не сильно впевнений, що зможу щось змінити, будучи депутатом районної чи Верховної Ради. Розумію, що має набратися критична маса людей, які мають заходити в систему, змінювати її. Але в цій системі координат, як воно все відбувається, маю великий сумнів, що зможу щось зробити.
Мені здається, що зараз якоюсь мірою краще бути поза ситуацією, ніж у ситуації. Хоча я схиляюся перед нормальними людьми, які зайшли після Майдану в міністерства і до Верховної Ради.
Навіть банальне меркантильне питання – фінансове. Щоб займатися громадською діяльністю або політикою на повну силу, мені треба заробляти гроші. Як я на державній службі буду заробляти – не розумію. Я не зможу, на жаль, вижити на 10000 гривень.
У мене купа знайомих пішли в патрульну поліцію працювати. Впевнений, що вони не беруть хабарі. Але не розумію, як вони живуть. Це таке собі волонтерство.
– Тоді як перезапустити політичну еліту?
– У нас це завжди було таким собі "междусобойчиком". Потрапити у владу було важко. Я не знаю, чи дасть щось реформа виборчого законодавства, адже все це перетече більше в партійне русло.
Фактично, у нас неможливо навіть зареєструвати партію з нуля. Її можна тільки купити через різні корупційні схеми, пов'язані зі співробітниками окремого департаменту Мін'юсту.
Величезна проблема з 10 статтею цього закону, де сказано, що має бути 10000 підписів з двох третин районів, у тому числі з АРК Крим і міста Севастополь. Ніхто про це взагалі не каже!
Тож яка партійна структура, якщо, фактично, у нас не можна зареєструвати партію без "договорняків"?
Тому я думаю, що треба кардинально міняти не тільки закон про вибори, а й закон про політичні партії стосовно спрощення реєстрації партій. Можливо, громадські об'єднання зможуть висувати якихось кандидатів, бо з партіями у нас усе сумно.
Якщо я б, наприклад, захотів балотуватися, то довелося би з кимось домовлятися – чи з Юлією Володимирівною, чи з Ляшком, чи іншими "класичними" партіями. А від них усіх уже нудить.
– Якою, на твою думку, мала би бути виборча система в Україні?
– Мені важко сказати. Адже питання – в освіті і в достатку людей. Бо коли люди думають телевізором, і їм будь-що можна "влити" в голови, то вони й будуть голосувати за будь-кого.
Взагалі середньостатистичну людину можна переконати голосувати за будь-кого! Та й гречка, на жаль, працює і продовжуватиме працювати.
Я спілкуюся з деякими знайомими, які були дотичні до попередніх виборів і будуть дотичні до наступних. Є по регіонах чіткі прайси. Хочеш зайти у Верховну Раду по мажоритарці – це буде тобі стільки коштувати. Ти купуєш людей, люди продаються. Чим, фактично, купуєш собі місце.
Гроші – це ресурс. Ресурсом користуються для досягнення якихось політичних цілей: когось перекупають, вибори виграють. От і все. Навіщо ламати потоки, які стабільно десятками років приносять гроші, якщо вони налаштовані, є відповідальні за них люди? Просто міняється вивіска і все.
Питання набагато глибше, бо від освіти все залежить. І тут треба методично працювати роками. Зміна виборчого законодавства, можливо, щось і дасть, але не одразу.
– Відчуваєш, що у Верховній Раді є люди, які представляють твої інтереси як виборця?
– Я можу на пальцях однієї руки назвати нормальних, на мою думку, депутатів. Є якась дуже невелика частина людей, яким я довіряю у владі, бо мені доводилося з ними стикатися з тих чи інших проблем. Вони буквально недавно туди зайшли, у них ще не опустилися руки, і вони щось роблять. Я, чесно, схиляюся перед такими людьми.
– Як ти відволікаєшся від подій у країні?
– У мене дуже багато роботи. Я працюю в ІТ-сфері.
Ще подорожую. От в Ісландію їздив, в Італію. Хотілося би більше подорожувати, але час та фінанси не завжди дозволяють.
– Часом, коли кількість "зради" зашкалює, у людей опускаються руки. Де ти особисто знаходиш сили, щоб боротися далі?
– Попри все, є якесь розуміння, що все буде нормально. Недарма ж у нас стільки людей поклали за це голови. Вони з чистими помислами і дерев'яними щитами йшли проти куль, а ти думаєш, що маєш опускати руки?
Або ж люди, які продовжують місити болото десь там в околицях Горлівки. Мене чого іноді тягне в АТО? Бо коли вже взагалі-взагалі нестерпно, то це – найкраща терапія. Там усе простіше – чорне є чорне, біле є біле. І їм усе нормально, вони сміються і жартують!
