Експерт із виборчого законодавства Євген Радченко розповідає – чому, змінивши систему виборів, ми змінимо Україну.
Офіс громадської організації "Інтерньюз Україна". Шукати директора з розвитку Євгена Радченка мені радять на другому поверсі. І ось він виходить назустріч – високий, у веселій футболці із зображенням кота та тризуба.
"Це мені хлопці подарували, – сміється, – У мене просто позивний на Майдані був "Мурзік Васильович", як в одній із п’єс Леся Подерв’янського".
Євген Радченко понад 25 років займається такою серйозною і непростою темою, як вибори. Має досвід роботи у 14 країнах спостерігачем, консультантом виборчих штабів і навіть членом ЦВК.
З 2009 року – експерт Венеційської комісії. Окрім цього, Радченко 10 років працював у Комітеті виборців України. Був радником та координатором виборчих проектів Асоціації американських юристів та ОБСЄ.
"Це дуже цікава тема, шкода, що вибори так рідко", – знову жартує мій співрозмовник.
Крім виборів, Євген неодноразово брав участь у громадських протестах.
– Я пережив, перестрайкував усі Майдани, які були основними в Україні. Я був одним з учасників Революції на граніті у 1990-му, одним з таких самих у 1992-му, потім у 2004-му один з активістів "ПОРИ", ну і в 2014-му заступником сотника Третьої сотні самооборони Майдану.
– А звідки у вас такий потяг до Майданів?
– Жодного! Повірте мені, страшенно не люблю Революції. Тим паче, що за першою освітою я – вчитель. Тяжію до порядку, до розміреного, нормального способу життя. Однак! Саме тому, що я за освітою вчитель історії, розумію певні історичні процеси. І тому виходжу на протест, коли, на мою думку, інших виходів просто немає. Майдан – це один із тих крайніх способів повернути країну з манівців на нормальний шлях. От і все.
Звертаю увагу на шрам на обличчі Євгена:
– 18 лютого, знаю, у вас було поранення…
– Це було в Маріїнському парку. Мене лупило чоловік сім чи вісім, "Беркут" разом з "тітушками". Врятувала одна жіночка, яка, по суті, мене прикрила собою. Хтось бігав, хтось кричав, а потім раз – її десь немає. Підбігли кілька народних депутатів, "свободівців", мене закинули в машину і відвезли вже шити писок.
Крім обличчя, у мене було поламано кілька ребер, і близько 80% тіла – суцільна гематома, прострелена куртка. Я так розумію, що мене дострілювали з ПМ (пістолет Макарова – ред.), але на момент, коли в мене стріляли, на мені ще був бронежилет.
Тому думаю, що мені пощастило. Учасники тих подій уже мають традицію – щороку 18 лютого покладають квіти на місце, де загинули побратими. Цього року ми теж пішли.
Я підходжу до місця, де мене поклали – стоїть жіночка. Шморгає носом, очі витирає. А в кількох метрах від місця, де мене били, загинув наш побратим з Самооборони. Жіночка каже: "Це ви теж з Самооборони, з Майдану? Тут був такий хороший хлопчина, молоденький, у синьому такому шоломі, загинув, добили його таки. Я тоді його прикрила, побігла по "швидку", приходжу, а його вже відтягли, мабуть, десь закопали". Я такий стою, кажу: "Так це ж я!".
Виявляється, жіночка три роки вважала, що я мертвий! 18 лютого вона приходила вклонитися місцю. Посміялися, вона чогось плакати почала. Але сфотографувалися.
– Чому у 2013-2014 роках пішли на Майдан? Ви пережили стільки Майданів, чому вийшли знову? Чого очікували?
– Коли влада починає не просто бути ворожою, а починає знищувати своїх громадян, своїх людей… Ну тоді вже треба пробувати змітати владу. Ви ж зрозумійте, Майдан 1990 року – студентський, він містив вимоги незалежності країни. У 1992 році практично те саме – щоб країна не скотилася в нові кабальні союзні умови. 2004 рік – це був Майдан проти несправедливості.
Власне, і Майдан 2013-2014 років починався як мирна акція, абсолютно. Ота паскудна ніч, коли побили студентів… Рішення було таким – треба йти і все. Я з самого початку, маючи великий досвід в організації таких акцій, не дуже хотів брати участь у тому, щоб командувати чи ще щось. Я прийшов як пересічна людина. А потім потихеньку, полегеньку і став заступником сотника Третьої сотні.
– Ви дуже багато працюєте по виборах, це ваша, можна сказати, коронна тема. Чому саме її обрали?
– По-перше, це цікаво. Коли вчився, був студентом, то про вибори взагалі говорили як про такий невеличкий шматочок державного, а потім конституційного права. Зараз виборче право розвинулося в підгалузь права. Друга причина – вибори це те, що дуже швидко змінюється. Немає виборів, схожих між собою. Завжди з’являються нові технології, нові виклики, нові проблеми. Третє – завдяки виборам можна світ побачити. Я, наприклад, працював у 14 країнах на виборчих кампаніях.
– Як ви оцінюєте зміни у виборчому законодавстві протягом років незалежності? Ми еволюціонуємо чи навпаки – крок вперед і два назад?
– За змінами у виборчих законодавствах можна подивитися, де перебуває держава. Так от, можу сказати, що Україна робила неймовірні кульбіти в своєму розвитку політичному, так само – неймовірні кульбіти з виборчим законодавством, але жодного разу ці кульбіти не були адекватними.
Спочатку все йшло начебто нормально – максимально демократичний для посттоталітарної країни закон 1989 року, потім 1994 року – це мажоритарна система, округ, зв'язок виборців з депутатами, усі, як кажуть, "благоглупості" було реалізовано в цьому законі. Далі ми отримуємо змішану виборчу систему 50% на 50%, приблизно те саме, що зараз є. Половина нардепів обиралася за мажоритаркою, половина – пропорційно за закритими списками
Проблемою цієї системи в українських умовах став мотив голосування виборця.
Коли виборець за партійний список голосує більш-менш ідеологічно, то за мажоритарника в нього сформувався зовсім інший мотив голосування – "Що мені дадуть за мій голос?".
І це "дай" насправді істотно відкинуло Україну назад. 2006-2007 роки – вибори за пропорційними списками. На першому етапі отримали прекрасний результат – парламент дуже швидко почав працювати. Але дуже швидко партії стали, по суті, закритими клубами, причому для дуже заможних людей.
З усіма недоліками, але партійна система почала якось та розвиватися. І тут 2012 рік, і ми відкочуємося назад – паралельна система, 50% на 50% мажоритарка і пропорційка з закритими списками.
Велика кількість політологів, працівників виборчих штабів розказували про масштабну торгівлю місцями в партійних списках і конкуренцію коштів на мажоритарних округах. Призвело це все до того, що парламент через свою дороговизну виборів перетворився на закриту систему, яка просто продукувала корупцію.
– І все це триває донині…
– І буде тривати! На жаль. Правила, за якими обирається парламент, просто стимулюють мегакорупцію. Минає три роки, дивимося рейтинги довіри до різних інституцій – церква, армія, ЗМІ, громадські організації… А де у нас парламент?
З часів Януковича нічого не змінилося. Рівень довіри до Верховної Ради як був найнижчим серед органів влади, так і лишився. І не тому, що депутати погані. Якби вони обиралися за адекватною для України виборчою системою – ми би мали зовсім іншу модель поведінки тих самих людей.
– Чи потрібно змінювати нинішню виборчу систему, і якою вона має бути?
– Те, що потрібно – це очевидно. Ми повинні досягти того, щоб у нас виникла політична відповідальність і жорстка партійна організація.
Це означає, що виборча система повинна відповідати першому критерію – пропорційна. Друга річ – ця система не повинна бути корупційною. Це означає, що округи повинні бути великими. Тому друга ознака – великі регіональні округи. В умовах децентралізації особливо важливо, щоб кожну область представляли депутати, які будуть відстоювати інтереси території (регіону). Ну і третя частина – а з виборцями що? Для того існують моделі відкритих списків.
Що таке відкритий список? Це список кандидатів від однієї партії. Але на їх розташування в цьому списку може впливати виборець. І це найстрашніше, чого бояться наші партійні вожді, бо це породжує внутрішньопартійну конкуренцію. Відкриті списки дають можливість лідерам проявитися на регіональному рівні, і вони, по суті, примушують виборців до того, щоб подумати і проголосувати більш відповідально.
– Як вважаєте, чи є у пропорційної системи з відкритими регіональними списками шанси на життя?
– Поки що я песиміст, оскільки бачу, що в Раді страх існує, що багатьом депутатам не виявиться місця. Хоча якби вони трішки подумали і проаналізували, насправді законопроект дає величезну кількість шансів багатьом. У тому числі, і депутатам-мажоритарникам, які за закритих списків не потраплять у прохідну частину.
З відкритими списками хороший, авторитетний депутат може потягти за собою партію, дати їй додаткові голоси й отримати не просто право голосу всередині партії, а бути впливовим політиком і відстоювати регіональний інтерес.
– Можливо, проблема нашої політики ще й у тому, що українці погано ходять на вибори?
– Українці дуже гарно ходять на вибори. Українці ходять краще, ніж середньостатистичні європейці, більше того – східні європейці. Тому у явці взагалі жодної проблеми не бачу.
Для мене, наприклад, важливість виборів є очевидною, розумієте? Усе дуже простими речами вимірюється – знаннями і вмінням аналізувати. Якщо за державу хтось віддає життя – це цінність, правда ж?
Ми забули, що за право голосу віддавали життя. І це також цінність. Ми забуваємо, що той самий 2014 рік, Майдан, – це, по суті, за право обирати. Це ті речі, які відрізняють цивілізоване суспільство від нецивілізованого.
